Уляна старанно готувалася до поїздки за кордон. Ні, не як туристка, не на відпочинок чи на закупи, куди їй з маленькою зарплатою, яку щомісяця отримує від власниці магазину, в якому працює, – молода жінка шукала роботу.

Підростає син, а вона живе з батьками в їхній хаті. Розлучена, від аліментів відмовилася, тож дуже потрібні гроші.

А її син Матвій залишиться тим часом із її батьками. Уляна надіється, що не відмовлять, бо відчувають вину, що розлучили її з коханим, змусили вийти за іншого, який виявився негідним батьком і чоловіком.

Ще однією причиною тимчасово поїхати з села було бажання не бачити Ярослава. А він час від часу приходив у магазин, намагався заговорити з нею, коли покупців не було. Уляна відчувала, що йому не стільки потрібні були якісь продукти чи товари, як можливість поспілкуватися з нею.

Але жінка не хотіла проблем через одруженого чоловіка, не бажала прислухатися до пліток, що його дружина Ясмін не показується на люди, що ніщо їй тут не подобається, що ні з ким не хоче дружити, що клює чоловіка, аби продав хату, і вони поїхали до її батьків в Якутськ, поки він не встиг поновити громадянство України, що Славко вмовляє її звикати до місцевих традицій, полюбити його край, так як він полюбив колись її батьківщину – Сакху, і віддав їй десять років свого життя.

Знайомі обіцяли Уляні роботу в Чехії, але на перший раз жінці потрібні були гроші. В батьків не те що позичати грошей не хотіла, вона тримала в секреті свої наміри, думала, коли все їй вдасться, просто поставить їх перед фактом. Тоді вже відмовляти доньку не матиме смислу.

Зайнята своїми клопотами, Уляна все ж зрозуміла, що Славко вчащає в магазин, де вона поки що працює, не тільки, щоб її побачити, а й запропонувати зустрітися для серйозної розмови.

– Чув, що ти розраховуєшся з роботи, їдеш за кордон, – почав розмову Ярослав, коли вони залишилися наодинці.

– Звідки знаєш? – здивувалась Уляна. – Працюю, як бачиш, а ти чуткам віриш.

– Чому ж продавця на твоє місце шукають? Чому ти гроші на дорогу позичаєш? Могла б мені сказати, я б позичив.

– Дякую, вже не треба.

– А яка причина, що ти залишаєш роботу, сина та їдеш на заробітки?

– Славку, це моя справа, не переймайся моїм життям, маєш свою родину, і я нею не цікавлюся.

– Не клеїться в нас із нею, йде до розлучення.

– Переживеш, я ж пережила своє, від цього не вмирають. А поки що, Славку, порозумійся чи розлучайся, але не давай приводу пліткам, що я якимось чином причетна, – Уляна намагалася твердо відчеканити слова, але коли Ярослав різко повернувся й вийшов, так нічого не купивши, дала волю сльозам:

– Не клеїться в нього життя… Як і тоді, після розмови з моїм татом, не склеїлося наше. Гонор показав, на Північ поїхав, грошей багато заробив, одружився з іноземкою, хату збудував – і знов не клеїться. Так, і я винна, що не суперечила татові, коли він наполягав відмовитися від Славка, але я покутую свою провину й не нав’язуюся йому, хоч люблю, здається, все сильніше й сильніше, не хочу навіть ненароком, через плітки зруйнувати його шлюб.

Уляну чекала надто важка розмова з батьками: що тобі в нас не вистачає, хтось тобі чимось дорікає, подумай про сина, та й нам ще твоя допомога потрібна. Плакав Матвійко, не хотів відпускати маму за кордон, але всі мусили змиритися: на руках жінки, як то кажуть, вже була віза і валіза, там її чекали, підводити людей негарно. Щоправда, від мами був ще один залізний аргумент:

– Слухай, доню, нічого не хотіли тобі говорити, але люди кажуть, що Славко розлучається з Ясміною, а в магазин до тебе щодня вчащає. Знай, ми з татом були б не проти, щоб…

Мама ще не встигла доказати, як донька аж скипіла:

– Ах, ви не проти.

Уляна ледве стримала себе, щоб виказати батькам усе, що за останній час накипіло на душі: тепер ви не проти, бо він багатий, тепер ви не проти, бо в нього нова хата, ви не проти, бо донька заробляє копійки і сидить вам на шиї із малолітнім сином…

Та ці слова так і не пролунали – з батьками треба на якийсь час розійтися мирно, бо плакатиме її вистраждана поїздка. Тому свій гнів жінка перенесла на Ярослава:

– Та якщо він хоче бути зі мною, то хай розлучиться спочатку, хай поживе якийсь час сам, хай подумає, а не ганьбить мене своїми походами в магазин.

Такою розгніваною свою Улянку батьки ще не бачили. Не порушуючи більше цю тему, перевели розмову на поїздку, мовляв, ти не переживай за Матвійка, телефонуй, не витрачайся на дитину, ми самі що треба купимо, себе бережи, надовго не затримуйся.

Чи правильно поводиться Уляна в цій непростій ситуації? Чи не краще залишатися дома і чекати на повернення давнього кохання?