fbpx

Уляна приходила до храму святого Климента, щоб побути серед українців, що тут працюють. Та цього недільного ранку жінка не змогла уважно вслухатися в церковний спів – у храмі вона побачила Ярослава. «Чому він тут? Що робить у Празі – туристом чи працює?» – кружляли запитання в голові Уляни й заставляли швидше битися серце – Та ж не до мене, – намагалася вилити холодний душ іронії на свою гарячу від хвилювання голову. Давнє кохання було тільки приспане обставинами життя, правильніше, воно було замкнене десь у закутку душі, намагалося вирватися на волю, та Уляна не дозволяла йому запанувати над розумом.

Уляні давно так не щастило в житті. Тут, на чеській землі, їй сподобалося все: і неважка робота пакувальницею на кондитерській фабриці, і заробітна плата, і житло для проживання, і колектив.

Якби не син Матвійко, якого залишила вдома на батьків, і дуже за ним скучала, оселилася б тут назавжди.

Жінка не відчувала себе чужинкою серед цього дружелюбного народу, полюбила Прагу, її храми, які відвідувала щонеділі.

Щоденне спілкування з сином по телефону все більше й більше засмучувала Уляну. Як би цікаво не починалася розмова, в кінці було одне речення-прохання: «Мамо, приїжджай скоріше».

Вже ніякі обіцянки не діяли. Матвійко не то вигадував, не то скаржився, що дідусь і бабуся більше люблять двоюрідну сестричку, ніж його. Уляна змушена була сказати синові, що дочекається наступної зарплати й повернеться додому.

Розмовляючи з Матвійком наступного разу, Уляна відчула добру переміну в настрої сина. Він із захопленням розповідав про успіхи в навчанні, особливо з фізкультури. У них новий учитель, він його постійно хвалить за те, що швидше за всіх бігає, найдальше стрибає…

Уляна хвалила сина, а він казав, що скучає за нею, але не буде просити, щоб швидше приїхала, хай заробляє гроші, щоб вони собі купили квартиру в місті, а він зміг би записатися в спортивну школу.

Ще Матвійко повідомив, що вчитель може його після уроків возити на гурток у місто, але потрібно дозволу мами. Уляна обіцяла сину подумати, хоча, звичайно, що була проти й вирішила поговорити з батьками, що то за ідея оселилася в голові сина.

Під час наступної телефонної розмови Уляна відчула, що Матвійко знову засмучений, її розповідь про чеську столицю слухає неуважно, тому почала обережно випитувати про здоров’я, про дідуся, бабусю, школу.

Хлопчик сказав, що має гарні оцінки з усіх предметів, але йому шкода, що вже не працює його улюблений вчитель, нова вчителька ще ні разу його не похвалила, хоч він так старався.

«Просто тягнеться до чоловіків, дідусь не зміг йому замінити тата, бо весь у роботі», – з сумом у серці подумала жінка.

Щонеділі Уляна приходила до храму святого Климента на Літургію. Тут могла почути рідну мову, побути серед чеських українців і співвітчизників, що тут працюють, помолитися, подякувати Богові, замовити Службу Божу за рідних, подумати над своїм життям.

Та цього недільного ранку жінка не змогла уважно вслухатися в церковний спів і проповідь священника – у храмі вона побачила Ярослава.

«Чому він тут? Що робить у Празі – туристом чи працює?» – кружляли запитання в голові Уляни й заставляли швидше битися серце – Та ж не до мене, – намагалася вилити холодний душ іронії на свою гарячу від хвилювання голову.

Давнє кохання було тільки приспане обставинами життя, правильніше, воно було замкнене десь у закутку душі, намагалося вирватися на волю, та Уляна не дозволяла йому запанувати над розумом.

Ярослав швидко вийшов з храму. Уляна якийсь час молилася, а, насправді, чекала, коли уляжеться хвилювання, і вже, нібито спокійна, вийшла з церкви. Він чекав її.

– Привіт, – першою привіталася жінка, – подорожуєте?

Уляна навмисне сказала в множині й подивилася поза Ярославом, нібито шукаючи очима, де його дружина. вдаючи, що не знає про його розлучення.

– То ми на ВИ чи ти ще когось маєш на увазі? – усміхнувся чоловік і, не чекаючи відповіді сказав: – Я вже тиждень, як тут працюю, на тій же фабриці, що й ти.

– Який збіг, – Уляна зовсім розгубилася, не знаючи, що думати й казати.

– Та ні, ніякий не збіг, якийсь час я дізнавався, куди ти поїхала, де працюєш, то й вирішив скласти компанію, – знову усміхнувся Ярослав.

– Навіщо це тобі?

– Сама знаєш, що забути тебе не можу, та й ти чомусь сама. Чому? Віктор уже не повернеться, має другу сім’ю, виховує доньку. В мене теж не склалося життя, дітей нема, розлучився, не вдавай, що ти не знаєш, – швидко говорив чоловік, боячись, що Уляна знову йому відмовить, – колись ми обоє наробили дурниць: ти послухала батька і вибрала Віктора, твій тато дуже мене образив, я намагався поїхати якнайдальше від тебе, але від себе й свого кохання не втік.

– Але ж одружився, був щасливий.

– Намагався бути таким. Коли поїхав на північ, почав там багато заробляти, вирішив маму туди забрати, додому не повертатися. Але мами не стало. Коли я приїхав на похорон, то відчув, як мені бракує тепла, зелені, пахощів України, яке мені тут усе рідне й дороге. Тоді вирішив купити ділянку під план і збудувати хату. Якби я знав, що ти розлучаєшся з Віктором, не починав би своїх стосунків з Ясміною, не розповідав їй про красу мого краю, не переконував би їхати на мою батьківщину, яку вона так і не змогла полюбити.

– Чи не запізно, Славку, починати все спочатку? В мене є син…

– Славний у тебе син, наполегливий, здібний, – перебив її Ярослав, – на тебе, до речі, дуже подібний.

– Звідки ти знаєш? Коли ти його бачити міг? – здивувалася жінка.

– Коли місяць пропрацював у школі вчителем, я ж технікум фізкультурний закінчив, невже ти забула.

– Так значить про тебе говорив мені Матвійко? Ти, справді, вважаєш його здібним до спорту чи вирішив просто похвалити, щоб його любов завоювати?

– Думаю, що твого і бабиного виховання замало, щоб виростити його справжнім чоловіком, а дідові на хлопця часу не вистачає. Мені в дитинстві дуже бракувало чоловічого плеча. Може, тому й з татом твоїм колись розмова не склалася.

Якийсь час Уляна та Ярослав працювали в Чехії. Гострої потреби в грошах пара не мала, тому додому повернулися вдвох, щоб узаконити стосунки і разом виховувати сина Матвія.

Пройшло кілька років, поки чоловік зміг пробачити тестя, що понад десять років щастя забрав у нього і своєї дочки.

Фото: Olesia Oleksandrivna.

You cannot copy content of this page