Пам’ятаю, як мама завжди витирала пил з підвіконня. Щосуботи, без винятків. Навіть коли почувалася геть кепсько, брала ту стару ситцеву ганчірку, змочувала у воді й повільно вела по фарбованому дереву, де стояли горщики з геранню. Цей рух здавався мені чимось вічним, незмінним, як схід сонця. А потім вона просто не змогла підвестися з ліжка.

Ми з бабусею Вірою лишилися в хаті самі, коли за вікном крутила груднева завірюха, а батько знову затримався в райцентрі. Тоді я ще не розуміла, чому в наших кімнатах стало так тихо й чому бабуся щовечора довго сиділа на кухні, не вмикаючи світла.

Усе наше життя було пов’язане з цією старою хатою, куди колись, ще зовсім молодими, прийшли мої батьки. Вони обоє виросли в інтернаті, не мали нічого, крім одне одного. Мама, часто згадувала, як батько ділився з нею цукерками, які йому потай привозила єдина рідна людина, бабуся Віра. Коли вони після випуску прийшли сюди, на околицю села, бабуся лише руками сплеснула: ні грошей, ні посагу. Але Матвій швидко вивчився на електрика, облаштував за садком пасіку, а мама перейняла від бабусі кожне хатнє вміння — від випікання хліба до шиття.

Я народилася через рік. Бабуся казала, що я вдалася в їхню породу: такі ж темні кучері й круглі щоки. Батько душі в мені не чув. Коли я підросла, виявилося, що маю непоганий голос. На кожному сімейному застіллі мама просила:

«Заспівай, Улянко». Мені це давалося легко, а от коли вирішили віддати мене до музичної школи в місто, почалися труднощі – фортепіано.

Батько зголосився возити мене на заняття сам. До міста було дванадцять кілометрів, автобуси ходили рідко. Він підлаштовував свої зміни на підстанції, брав мене за руку, і ми їхали. Моєю вчителькою стала Лариса Петрівна — доглянута жінка з тонкими пальцями, яка завжди носила багато перстнів і розмовляла дуже тихим, майже заколисуючим голосом.

— Уляно, ти знову не вивчила гами, — зітхала вона, перебираючи аркуші. — Ну як так можна? Батько стільки часу на тебе витрачає, чекає під дверима.

Я опускала голову, розглядаючи чорно-білі клавіші, й мовчала. Мені було соромно перед татом, але музика не йшла.

Потім батько почав дедалі частіше відправляти мене на автобусі додому.

— Улясю, ти їдь додому, допоможи мамі на городі, — казав він, застібаючи куртку. — А мені треба на склад заїхати, завезти документи в контору. Буду пізнім рейсом.

Я слухняно сідала в автобус. Удома мама розпитувала, як пройшов урок, чи хвалила мене Лариса Петрівна. Я щось вигадувала, а сама дивилася, як мама порається біля плити, готуючи вечерю на всю родину. Вона намагалася зробити все сама, щоб тато, повернувшись із роботи, відпочивав. Його одяг завжди був випрасуваний, на столі чекала гаряча страва. Мама ніби намагалася компенсувати те, що вони обоє недоотримали в дитинстві, створити ідеальний, затишний світ.

Перші тривожні дзвіночки з’явилися влітку. Наша сусідка Олеся, чия сестра теж працювала в тій музичній школі в реєстратурі, якось зайшла до нас позичити солі. Мама стояла на веранді, перебирала ягоди на варення.

— Христино, ти б придивилася до свого Матвія, — тихо сказала Олеся, озираючись на хвіртку. — Моя Галина каже, що він після уроків Уляни постійно в кабінеті Лариси засиджується. І з роботи її проводить. Люди ж бачать.

Мама навіть не поворухнулася, тільки синя ягода вислизнула з її пальців і покотилася по підлозі.

— Не вигадуй, Олесю, — спокійно відповіла вона, хоча голос трохи здригнувся. — Матвій допомагає їй там розетку полагодити чи замок. Він у мене майстер на всі руки. Не треба наговорювати.

Олеся зітхнула, забрала сіль і пішла. Але з того дня в хаті оселилося якесь важке чекання. Батько повертався пізно, часом під ранок. Він став якимось надто акуратним, довго крутився перед дзеркалом, коли збирався в місто, купував нові сорочки. Мама мовчала, але я бачила, як вона годинами дивиться у вікно, чекаючи на звук кроків біля воріт.

Правда відкрилася восени. Батько не прийшов ночувати взагалі, повернувся лише о сьомій ранку, коли ми з бабусею снідали перед моєю школою.

— Де ти був, Матвію? — мама вийшла в коридор, витираючи руки об фартух.

— На лінії поломка була, Христю, — буркнув він, не дивлячись їй в очі, й почав розшнуровувати черевики. — Стовп упав за селом, усю ніч дроти тягали.

— Ти кажеш неправду, — тихо, але чітко сказала мама. — Мені дзвонили з контори твоїх знайомих. На лінії все спокійно. Ти був у Лариси? Скажи прямо, ти в неї ночував?

Батько застиг. Його обличчя вмить зблідло, він почав щось заїкатися, переминатися з ноги на ногу, хапатися за вішак.

— Що ти таке вигадуєш… Хто тобі таку нісенітницю сказав… — застерігав він, але очі ховав.

— Чому ти на мене не дивишся? — мама раптом закрила обличчя руками. — Отже, це правда. Як ти міг? Матвію, ми ж з дитинства разом. Я ж для тебе все… На городі сама, хату тримаю, щоб ти не втомився. А ти до вчительки бігаєш?

Я стояла в дверях кухні й не знала, куди подітися. Бабуся Віра підійшла до мене, взяла за плечі й провела назад у кімнату, тихо прикривши двері. Того дня я в школу не пішла. У хаті весь день панувала гнітюча тиша. Батько пішов спати на веранду, а мама закрилася в коморі й довго там шурхотіла якимись речами.

Увечері мама пішла до Олесі. Я чула їхню розмову біля плоту, коли поверталася з колодязя.

— Не можу я так, Олесю, — говорила мама, і в її голосі було стільки болю, що мені стало страшно. — Здається, все всередині випалило. Заберу Уляну, піду кудись. Розлучуся.

— Куди ти підеш, сирото? — зупиняла її Олеся. — Навіть не думай. Куди ти дитину повезеш? Тобі дівчинку в люди виводити треба, вчити. Сама ти її не потягнеш на одну зарплату. Терпи, Христю. Багато хто так живе. Погуляє твій Матвій, повернеться в сім’ю. Головне — не влаштовуй скандалів, будь розумнішою.

Мама послухала її. Вона повернулася додому, знову взяла в руки ганчірку, знову почала готувати вечері. Вона більше ні разу не дорікнула батькові, навіть коли він відверто не ховався, залишаючись у місті на вихідні. Вона просто мовчки згасала, ставала дедалі худішою, а її очі здавалися величезними на змарнілому обличчі.

А потім стався той випадок на городі. Наша сільська фельдшерка обробила все, але через кілька днів нога сильно розпухла.

— Христино, тобі треба в район, до нормального лікаря, — наполягала фельдшерка, заходячи до нас наступного дня.

— Це не жарти, у тебе вже шкіра гаряча.

— Нікуди я не поїду, — відрізала мама, сидячи на ліжку й замотуючи ногу чистим полотном. — Сама промию, прикладу трави, все минеться. На кого я хату лишу? Скоро корову порати, у Матвія знову нічні зміни.

Вона була непохитною. Кілька днів ніби ставало краще, мама навіть пробувала шкандибати по кухні.

Потім її забрали в лікарню. Ми з бабусею щодня їздили туди автобусом, привозили бульйони. Три тижні лікарі щось робили, міняли пов’язки, але мама не одужувала.

Одного дня лікар викликав мене в коридор. Він довго протирав окуляри, не дивлячись на мене.

— Дівчино, ситуація дуже погана, — сказав він тихо, ховаючи руки в кишені халата. — Ми зробили все, що могли, але організм не справляється. Їй лишилося зовсім трохи. Моя вам порада — забирайте її додому, хай у рідних стінах побуде. Тут ми вже нічим не допоможемо.

У мене все попливло перед очима. Я повернулася в палату, де мама лежала маленька, майже невагома під білим простирадлом. Батько теж приїхав того дня. Він сидів на стільці біля ліжка, тримав її за руку, і на його обличчі вперше за довгий час з’явився справжній страх.

Ми привезли її додому. Вона вже не могла підвестися, тільки дивилася на нас своїми великими очима.

Того вечора вона покликала нас усіх. Навколо ліжка зібралися бабуся Віра, батько і я.

— Дякую вам, мамо, — першою мама звернулася до бабусі, ледь чутно ворушачи губами. — Дякую, що прийняли мене тоді, сироту. Що стали мені справжньою матір’ю. Не плачте за мною, бережіть Улянку.

Бабуся Віра закрила обличчя хусткою, її плечі дрібно затремтіли, але вона не видала жодного звуку, щоб не тривожити маму.

Потім мама повернула голову до мене.

— Уляночко, доню, — її тонка рука торкнулася моїх пальців. — Запам’ятай одну річ. Житття — це не просто свято чи розваги. Це як навчання, як єдиний великий університет. Тільки сюди не треба здавати вступні іспити, їх ніхто не питає. Нам усім доведеться здавати тут лише випускні. Тому будь завжди чесною. У кожній своїй думці, у кожному слові, у вчинках. Не бреши собі й іншим.

Я кивнула, сльози капали прямо на ковдру. Мама заплющила очі, важко перевела подих, а тоді тихо додала:

— Залиште нас із Матвієм удвох. Мені треба сказати йому дещо.

Ми з бабусею вийшли на кухню. Я стояла біля дверей, серце калатало як шалене. Двері в спальню були прочинені, і в тиші хати мамин слабкий голос був чутний дуже добре. Вона говорила повільно, роблячи довгі паузи між словами, ніби збирала останні сили.

— Матвію… я знаю, що ти молодий. Розумію, що ти не будеш сам, коли я піду. Тобі потрібна жінка в хаті, господарка. Я не тримаю зла. Одне тільки прошу тебе — не сходися з Ларисою. Не веди її в цю хату.

Батько мовчав, я чула лише його важке дихання.

— Чому ти мовчиш? — продовжила мама ще тихіше. — Я ніколи тобі не казала, але влітку, коли все тільки починалося, я ходила до неї в місто. Сама їздила, просила її, щоб вона залишила тебе, не розбивала нашу сім’ю. А вона… вона просто розсміялася мені в очі. Єхидно так, зверхньо. Сказала: «Ти на себе в дзеркало дивилася? Хіба така занедбана жінка йому потрібна? Іди звідси». І виставила мене за двері. Я не можу їй цього простити, Матвію. Не можу. Прошу тебе, пообіцяй.

Я почула, як батько схлипнув.

— Пообіцяй мені, Матвію, — повторила мама.

— Обіцяю, Христю, обіцяю, — швидко, гарячково заговорив батько. — Що ти таке кажеш, не треба… Я буду з Уляною, буду сам, забуду її. Тільки не думай про це.

— Дивися мені, — мамин голос раптом став дивно спокійним, на її обличчі з’явилася слабка усмішка. — Бо я й з небес тебе дістану, якщо збрешеш.

Мама не стало тієї ж ночі, під ранок.

Батько йшов за процесією сам не свій, його підтримували під руки. Але не минуло й року, як усе змінилося. Навесні він почав дедалі рідше приїжджати з міста, мотивуючи це тим, що на підстанції багато роботи через паводки. А наприкінці літа просто приїхав, зібрав свої основні речі в дві великі валізи й забрав документи.

— Я переїжджаю в місто, — коротко сказав він бабусі, не підводячи очей. — Ми з Ларисою розписалися. Там квартира, ближче до роботи. Хату залишаю вам, живіть.

Бабуся Віра навіть не підвелася зі стільця. Вона лише похитала головою, її руки, покриті старечими зморшками, спокійно лежали на колінах.

— Що ж, Матвію, — тихо сказала вона. — Мабуть, причарувала вона тебе зовсім, раз ти про Христинині слова забув. Іди собі. Ми якось виживемо. Город є, птиця є, мою пенсію приносять вчасно. Тільки про доньку не забувай.

Але батько забув. Він більше ні разу не приїхав до нас. Жодного дзвінка, жодної звістки. Мов у воду канув. Перші місяці мені було неймовірно боляче, я щоразу здригалася, коли повз наші ворота проїжджала машина, схожа на його робочий УАЗик. А потім звикла. Біль притупився, перетворився на глуху образу.

Я закінчила школу й вступила на заочне відділення в обласний виш. Мені доводилося багато працювати, допомагати бабусі, яка вже переступила дев’ятий десяток і помітно здавала. Моєю єдиною радістю став Степан — хлопець із сусідньої вулиці. Він часто приходив до нас, допомагав колоти дрова, латав паркан, приносив воду. Ми планували весілля на наступну осінь, і я дуже хотіла, щоб бабуся встигла благословити нас.

Минуло рівно п’ять років з того дня, як мами не стало. Це був такий самий холодний, грудневий вечір. За вікном шуміла хуртовина, нагинаючи старі яблуні в садку. Бабуся вже давно спала в себе в кімнаті, а я засиділася допізна на кухні за конспектами, готуючись до зимової сесії. На столі стояла настільна лампа, тихо цокав старий годинник.

Раптом на вулиці шалено заходився гавкати наш пес. На подвір’ї, біля хвіртки, стояла постать у темному пальті. Потім почувся голосний, вимогливий стукіт у шибку.

Я накинула на плечі пальто й вийшла на веранду, відкрила внутрішні двері. На порозі стояла сусідка Олеся. Вона була без шапки, просто накинула хустку на швидку руку, її обличчя було блідим від холоду чи від переляку.

— Уляно, відчиняй, це я, — важко дихаючи, сказала вона.

— Тьотю Олесю, що сталося? — я впустила її в хату. — Чому ви так пізно? З Галиною щось?

Олеся зайшла в кухню, сіла на краєчок стільця й довго не могла розстебнути ґудзики на пальті, її пальці тремтіли.

— Новину я маю для вас… погану, — вона нарешті подивилася на мене, і в її очах я побачила дивний острах. — Мені щойно Галина з міста дзвонила. Їй у реєстратуру Лариса прибігала, вся в сльозах, заспокійливе просила. Коротше… батька твого, Матвія, більше немає.

У мене всередині ніби щось стислося.

— Як? — перепитала я, відчуваючи, як німіють губи. — Він же не хворів нічим. Йому ж і п’ятдесяти немає.

— Раптово, — Олеся опустила очі. — Вечеряли вони, каже, сиділи за столом, чай пили.. Навіть швидка не встигла доїхати. І знаєш, що найдивніше, Улю? Сьогодні ж яке число? Сьоме грудня. Рівно п’ять років, як твоєї мами не стало. День у день. І година майже та сама — одинадцята вечора.

Я стояла посеред кухні й не могла поворухнутися. За стіною почувся шурхіт — це прокинулася бабуся Віра, почувши голоси. Вона повільно увійшла до кімнати, тримаючись за одвірок, її біла нічна сорочка здавалася примарною в напівтемряві.

— Що ви кажете? — тихо спитала бабуся, дивлячись на Олесю. — Матвія немає?

Олеся лише мовчки кивнула.

Бабуся підійшла до столу, повільно сіла на стілець поруч зі мною й поклала свої сухі долоні на конспекти.

— Справдив обіцянку, — ледь чутно промовила вона. — Казала ж йому Христя… казала. А він не повірив.

Батька привезли ховати в село. Лариса не приїхала.

Я стояла біля свіжого горбка землі, що піднімалися над сніговими заметами, і згадувала ту далеку розмову, яку колись підслухала під дверима спальні.

Тепер я точно знала: там також ревнують. Вони все бачать і все пам’ятають. А ще я зрозуміла мамині слова про іспити.

Обіцянку, яку даєш людині, що відходить у засвіти, гріх порушувати. Разом із цією обіцянкою йде туди остання надія, і це — щось святе, що не можна топтати ногами заради власного комфорту чи нового життя. Батько свій випускний іспит скласти не зміг.