Зимовий вечір видався довгим і морозним. У хатині, що стояла на самому краї села, горіла невелика настільна лампа.
Надя лежала нерухомо, уважно прислухаючись до кожного шурхоту та звуку в кімнаті. Вона намагалася розпізнати, чи заснув її десятирічний син Данилко.

Надя дуже хотіла непомітно дістати його і покласти під подушку синові, але хлопчик ніяк не міг заспокоїтися.

— Данилку, ти чому крутишся? — тихо запитала вона, повернувши голову до сина.

— Не можу заснути, мамо. Мені здається, що на вулиці хтось ходить.

— То просто вітер гілки дерева об стіну б’є. Тобі треба заплющити очі.

— А раптом він уже прийшов, а я проґавлю? — Данилко подивився у вікно, де за склом рухалися тіні від дерев. — Мамо, як ти думаєш, він далеко зараз?

— Хто саме, синку? — Надя сіла на ліжку й поправила ковдру.

— Ну, святий Миколай. Мені здається, що він десь зовсім поруч. Може, він чекає, поки я повністю засну, щоб зайти до нас?

Надя зітхнула, відчуваючи, як утома тисне на плечі після важкого робочого дня. Вона простягнула руку й погладила сина по спині. Хлопчик знову ліг, але його очі залишалися розплющеними. У своїх думках Данилко щиро вірив, що святим Миколаєм насправді є його батько, якого він ніколи не бачив, але про якого так часто мріяв перед сном. Він уявляв, що одного разу двері відчиняться, і на порозі з’явиться сильний, дорослий чоловік із великим мішком подарунків.

Хлопчик закрив очі, але Надя бачила, що його пальці продовжували стискати край ковдри. Вона знала, що син чекає дива, і це очікування не давало йому поринути у сон.

Надя виросла без батька, оскільки він пішов із життя ще до того, як вона з’явилася на світ. Усі свої дитячі та юнацькі роки дівчина провела вдвох із матір’ю, Вірою. Мати працювала головним бухгалтером у місцевій сільській раді.
Надя росла слухняною дівчинкою, завжди намагалася не засмучувати матір і добре вчитися.

У їхній хаті була велика кімната, на центральній стіні, прямо над дерев’яним диваном, висів великий портрет у дерев’яній рамці. Це було весільне фото її батьків. Надя могла годинами розглядати це зображення.

На фотографії її мати Віра була зовсім молодою, з гладко зачесаним волоссям і в білій сукні, а поруч із нею стояв високий чоловік із широкими плечима та спокійним поглядом.

Дівчинка часто уявляла, якими були б її будні, якби батько був живий. Вона створила у своїй уяві образ ідеального чоловіка — доброго, сильного, який ніколи не залишить у біді. Цей образ вона пронесла через усе своє дитинство.

Коли Надя закінчила місцеву школу, вона вирішила здобути освіту і вступила до кооперативного технікуму в сусідньому місті. Навчання давалося їй легко, вона жила в гуртожитку і щовихідних приїжджала додому, щоб допомогти матері по господарству. Саме під час навчання на другому курсі вона познайомилася з Сергієм.

Сергій навчався на рік старше. Коли Надя вперше побачила його в коридорі технікуму, її серце почало битися частіше.

Він мав світле пшеничне волосся та ясні блакитні очі, які дуже нагадували їй обличчя батька з весільного портрета в світлиці. Їй здалося, що вона знайшла ту саму людину, яку шукала все життя.

Сергій теж звернув увагу на дівчину з довгими чорними косами та темними очима. Вони почали спілкуватися, разом ходили на прогулянки після занять, відвідували міську бібліотеку та розмовляли на лавці в парку. Надя була впевнена, що їхні стосунки триватимуть довго і завершаться створенням родини. Вона повністю довіряла хлопцеві та ділилася з ним усіма своїми думками.

За кілька місяців до закінчення навчання Надя дізналася, що в них буде дитина. Ця новина викликала у неї велику радість. Вона відразу ж вирішила поділитися цим із Сергієм, очікуючи, що він запропонує їй розписатися та почати спільне життя.

— Сергію, у мене є важлива новина, — сказала вона під час зустрічі біля навчального корпусу. — У нас буде поповнення в сім’ї.

Сергій змінився в обличчі. Він насупився, відійшов на кілька кроків і довго мовчав, дивлячись під ноги.

— Це зовсім не вчасно, Надю, — нарешті промовив він тихим голосом. — Мені треба закінчити навчання, знайти роботу, стати на ноги. Я не готовий до таких змін зараз.

— Але ми ж разом, ми зможемо все подолати, — намагалася переконати його дівчина. — Моя мама допоможе нам на перших порах.

Проте Сергій не поспішав робити серйозних кроків. З кожним днем його поведінка ставала дедалі гіршою. Надя з кожним днем все більше розчаровувалася в цій людині. Вона зрозуміла, що Сергій зовсім не схожий на той ідеал, який вона створив у своїх думках. Він виявився слабким і байдужим до її майбутнього.

Зрештою, після чергової важкої розмови, вони остаточно розійшлися. Кожен пішов своєю дорогою. Сергій так і не визнав свого сина, після закінчення технікуму він поїхав в іншу область і жодного разу в житті не приїхав, щоб подивитися на дитину чи допомогти фінансово.

Надя повернулася до рідного села. Мати зустріла її на порозі хати, вислухала всю історію та міцно обняла доньку. Віра підтримала Надю у важку хвилину, сказала, що вони разом зможуть виростити дитину і що жодні труднощі їх не злякають.

Коли народився маленький Данилко, життя в хаті змінилося. Мати допомагала доглядати за немовлям, вчила Надю всьому, що знала сама. Проте щасливий період тривав недовго. Коли Данилкові виповнилося три роки, Віра тяжко занедужала і за кілька місяців її не стало. Надя залишилася абсолютно сама з маленькою дитиною на руках у тій самій батьківській хаті.

Надя робила все можливе, щоб син не відчував нестачі уваги чи любові, але в глибині душі вона постійно переживала через те, що не може дати йому повну родину.
Раптом на вулиці голосно загавкав сусідський пес. Данилко, який уже почав засинати, здригнувся і знову розплющив очі. Надя піднялася з ліжка, накинула на плечі теплу хустку і тихо підійшла до вікна. Вона притислася лобом до шибки, намагаючись розгледіти, що відбувається на подвір’ї.

На вулиці було темно, лише місячне світло вихоплювало з туману силуети дерев та старого паркану.

У цей момент вона почула легкі кроки за своєю спиною. Данилко тихенько підійшов до неї ззаду, протягнув свої маленькі руки і міцно обняв її за талію.

— Матусю, ти теж його чекаєш? — тихо запитав він, притискаючись до неї.

Надя повернулася до нього, присіла навпочіпки, щоб їхні обличчя були на одному рівні, і спробувала посміхнутися.

— Ні, синочку. До дорослих людей святий Миколай уже не приходить. Він відвідує лише слухняних дітей.

Вона провела рукою по його світлому волоссю. У цей момент вона не змогла стримати сльози, і вони швидко покотилися по її щоках. Надя міцно притиснула сина до себе, відчуваючи його тепло, і почала цілувати його в чоло.

— Ти моє єдине щастя, найдорожчий мій хлопчику, — прошепотіла вона.

Данилко подивився на неї серйозним, зовсім не дитячим поглядом і витер пальцем сльозу з її щоки.

— Мамо, не треба плакати. Якщо Миколай не прийде, то й не треба. Я зовсім не буду на нього ображатися. Мені головне, щоб ти була весела.

Надя взяла сина за руку, підвела його назад до ліжка і допомогла лягти під теплу ковдру.

— Данилку, ти ж знаєш, що святий Миколай завжди приносить свої подарунки так, щоб його ніхто не помітив. Мені про це колись розповідала твоя бабуся Віра. Його ніхто ніколи не бачив обличчям до обличчя. Він пересувається на великих санчатах високо між зірками, а потім по довгій золотій мотузці спускається до даху тієї хати, де всі діти вже міцно сплять. Тому, якщо ти хочеш знайти щось під подушкою, тобі треба швидше закрити очі й заснути. І я теж піду відпочивати.

Хлопчик повернувся на бік, подивився на неї своїми великими блакитними очима і сказав:

— Мамо, а розкажи, який він із себе? Я буду слухати і засинати, обіцяю.

Надя кивнула головою, поправила ковдру біля його шиї і почала говорити повільним, розміреним голосом:

— Він дуже високий чоловік. У нього гарне обличчя, сильні руки, але при цьому він дуже добрий і лагідний до всіх. Очі в нього ласкаві, а серце дуже велике, у ньому вистачає місця для кожної дитини на землі. Коли він говорить, його голос заспокоює, стає так легко і приємно на душі. Поруч із ним зникають усі страхи, стає спокійно. Він приносить людям справжню радість. Я теж іноді думаю про те, як було б добре його зустріти.

Данилко слухав її слова, його повіки ставали дедалі важчими. Через кілька хвилин його дихання стало рівним і глибоким. Хлопчик нарешті заснув.

Надя сиділа нерухомо ще близько двадцяти хвилин, щоб переконатися, що син спить міцно. Після цього вона тихо піднялася, намагаючись не рипіти мостинами, підійшла до шафи і дістала звідти пакунок, загорнутий у цупкий папір.

Всередині були нові теплі рукавиці та кілька великих цукерок, куплених у сільському магазині. Вона обережно підійшла до ліжка Данилка, повільно підняла край подушки і поклала туди пакунок. Хлопчик лише злегка поворухнувся уві сні, але не прокинувся.

Надя з полегшенням зітхнула і попрямувала до дверей, щоб піти на кухню і випити води перед тим, як остаточно лягти спати. Раптом у сінях пролунав чіткий, короткий стукіт у вхідні двері. Жінка здригнулася від несподіванки. У такий пізній час до них ніхто ніколи не приходив.

Вона підійшла до дверей, що вели в коридор, зупинилася і прислухалася. На вулиці все так же шумів вітер. Стукіт не повторився. Надя обережно відсунула засув, прочинила важкі дерев’яні двері й вийшла на ґанок. На вулиці нікого не було, лише туман клубився біля східців.

Вона опустила погляд донизу і помітила, що на порозі лежить велика картонна коробка, перев’язана червоною стрічкою. Надя зробила крок уперед, підняла коробку і подивилася в бік дороги.

Через низький паркан вона побачила чоловічу постать. Це був їхній сусід Петро. Він ішов повільно, злегка зігнувшись, тримаючи руки в кишенях старої куртки. Чоловік прямував до своєї хати, яка розташовувалася за кілька десятків метрів від Надиного подвір’я. Надя зупинилася, тримаючи коробку в руках, і проводжала його поглядом, поки він не зник за своїми дверима.

Вона повернулася до кімнати, поставила коробку на стіл і сіла на стілець. У її голові почали спливати спогади кількарічної давнини. Надя навіть не здогадувалася, що Петро все ще відчуває до неї щось серйозне і продовжує любити її всі ці роки.

Вона згадала, як вони спілкувалися раніше, коли ще були підлітками. Петро завжди намагався допомагати її матері по господарству, приносив дрова, допомагав лагодити паркан. Але потім, коли Надя повернулася з технікуму з дитиною, між ними відбулася розмова. Вони дуже сильно посварилися через якусь дурницю — Петро тоді сказав, що вона не хоче нікого слухати, а Надя образилася, заявивши, що сама впорається з усіма своїми проблемами і не потребує нічиєї жалості. Після тієї розмови вони майже перестали розмовляти, лише зрідка віталися під час зустрічей на вулиці.

Надя відкрила коробку. Зверху лежала велика дитяча книжка з яскравими малюнками, про яку Данилко вже давно згадував у розмовах, а під нею — тепла зимова шапка для самої Наді та великий пакунок із цукерками.

У цей момент з кімнати вийшов Данилко. Він прокинувся від звуку дверей, що зачинялися. Хлопчик підійшов до столу, побачив відкриту коробку і його обличчя засяяло від радості.

— Мамо! Дивись! Він усе-таки прийшов! Він залишив це на порозі? — радісно вигукнув хлопчик, беручи до рук книжку.

— Так, синку, залишив на порозі, — тихо відповіла Надя.

— Я ж казав тобі, що він існує і приходить до тих, хто чекає! — Данилко притиснув книжку до грудей і почав розглядати малюнки на обкладинці.

Надя сиділа поруч, слухала радісні вигуки сина і продовжувала думати про Петра, який щойно пішов до своєї самотньої хати через морозний туман. Вона зрозуміла, що причиною їхньої багаторічної мовчанки була лише її власна гордість та небажання впустити когось у своє життя після невдач минулого.