Усе життя мріяла жити за кордоном. Ніби медом мені було там помазано. Здавалось, що тільки там живуть щасливі, забезпечені і впевнені в собі люди. Я навіть англійську вивчила у зрілому віці і всерйоз обирала країну для міграції.
Чоловік не поділяв мого ентузіазму. Він на відміну від мене не бачив себе у чужій країні. Я доводила, що чужою країна є тільки перший час, потім, коли трошки поживемо, то край який оберемо стане для нас рідним. Так і жили: я будувала плани на майбутнє за кордоном, а чоловік дбав про те, аби нам жилось добре в Україні.
У лютому, ми з сім’єю були одними з перших, хто стояв в довжелезних чергах на перетин кордону. Для нас спокійне життя скінчилось рівно о четвертій годині. Наше містечко зараз в окyпації а я з дітьми і чоловіком в Канаді.
Напевне, немає у світі гіршого покарання ніж мрія, яка здійснилась. Ми живемо у невеличкому містечку на березі океану. Мрія? Так!
Чи я щаслива від того? Ні!
Тільки тут я зрозуміла наскільки помилковим було моє світосприйняття. Живучі в достатку в безпеці маючи впевненість у завтрашньому дні я того не бачила і не розуміла.
Одразу скажу, що тут ми вже п’ять місяців, винаймаємо квартиру і обоє працюємо не бідуємо, але відчуття “дому” немає. Тільки коли омріяний “закордон” став нарешті моєю реальністю я відчула щастя, але не те на яке сподівалась. Я відчула що все моє життя яке було до 24 лютого було щастям. Воно огортало мене, було зі мною, було часточкою мене.
Тепер у мене нова “чітка” мрія. Я мрію повернутись у свій дім, мрію жити в вільній незалежній Україні. В країні без вiйни, серед усміхнених, щасливих людей. Мені не потрібен океан за вікном. Не потрібні холодні вогні чужих міст. Як же ж я мрію побачити стареньку яблуню, що росла за вікном, почути такі звичні і такі далекі нині звуки нашого маленького містечка.
Валерія О.
02,09,2022
Головна картинка ілюстративна з вільних джерел.