fbpx
Історії з життя
Усе життя їй снився один сон: темний ліс, ніч, дитячий голос «Мамо-о-о!..». Зіна прокидалася, щоразу хутчій шепотіла про себе першу ліпшу молитву і засинала знову. Вона так уже звикла до цих сновидінь, що навіть не дивувалася їм. Бо то був не сон

Усе життя їй снився один сон: темний ліс, ніч, дитячий голос «Мамо-о-о!..». Зіна прокидалася, щоразу хутчій шепотіла про себе першу ліпшу молитву і засинала знову. Вона так уже звикла до цих сновидінь, що навіть не дивувалася їм. Але вони повторювалися і повторювалися. То на погану погоду, то коли розхвилюється чи наплачеться. За матеріалами Волинська газета

Бо то був не сон.

Коли Зіні було 4, разом із матір’ю та двома старшими братами вона жила у маленькому селі на краєчку Ратнівського р-ну. У старезній бабиній хаті, в одній частині якої був хлів та тримали худобу, в іншій – кімната і кухня. Посередині – спільні сіни. Дитинство Зіна пам’ятає уривками, найбільше – діда Власа, який майстрував бочки та був їздовим на фермі. Іноді, коли їхав на ферму, брав із собою малу Зіну. Вона тихенько сиділа на возі та слухала, як жують зелений силос телички й телята, як випускають пару величезними ніздрями, як впізнають діда, водять за ними великими коров’ячими очима і видають довжелезне «му-у-у».

З дідом Зіна проводила більше часу, ніж із мамою. Та днями пропадала. А свято для дітей бувало тоді, коли мати приходила до хати ледь тримаючись на ногах. Розімліла, з туманними очима та «шлейфом», вона тоді пригощала цукерками, а в хвилини найбільшої слабкості пригортала до себе малу Зіну, гладила її білу голову і приказувала: «Байстрючатко моє, за що мені таке наказаніє?..» Тому перших кілька літ свого життя Зіна думала, що нема ніжнішого материнського слова за оте «байстрючатко». Та це все було ДО.

Спочатку відійшов у засвіти дід Влас. Бабу забрав дядько до іншого села, та згодом і та Богу душу віддала. Діти лишилися з матір’ю. Та ж – ніби геть гальма втратила. Пропадала тижнями. Діти звикли ночувати самі, їсти самі собі шукали, за молоком до сусідів бігали. А одного дня мати розбудила Зіну вночі. Ледь трималась на ногах: «Вставай, підемо!» – сказала. Вона не пам’ятає, чи казала ненька, куди йдуть. Але йшли в ліс. Мама мовчала, Зіна хникала. Спинилися біля сосни, вийняла рушника…

Зінчин плач почули лісники, які на світанку на роботу поспішали. Вона не пам’ятає, хто її урятував, як. Додому вже не повернулася, дядько забрав до себе, в райцентр. А матері вона більше не бачила. І вже підлітком стрілася зі своїми братами. Там же – в інтернаті. Та після нього втратила з ними зв’язок.

Минали роки, Зіна нікому не розказувала про своє дитинство. Після інтернату було в її житті ПТУ, а потім навіть інститут. Стала «модісткою», а згодом уже керувала швейним цехом на фабриці в Рівному. Був у неї і «заміж». Але чоловік у 90-ті пішов працювати далекобійником й повіявся з тим по світах, кращої, видно, шукати. А двох синів Зіна на ноги таки підняла! Хлопці – як соколи. Їх після 8-го класу віддала до столичного військового ліцею.

Саме відтоді, як вони пішли з дому, їй частіше став снитися давній, ще дитячий сон. Чому її мати так вчинила, Зіна так і не знала достеменно. Дядько зразу ніц не розказував. Потім неньку позбавили прав на дітей. Де вона – тільки Богу було відомо. Та з рідними Зіна не спілкувалася: як здали в інтернат, стільки їх і бачила. Не відала й, де брати. Однак спогади непокоїли з літами все дужче. А одного вечора, так закрутило: ні вдихнути, ні видихнути. Добре, що не пізно було – вийшла з під’їзду, сперлася на одвірок. Звідти її швидка й забрала: сусіди викликали. Правда, хлопці бігом приїхали, необхідного накупляли, кілька днів біля неї посиділи – й полегшало.

Вже прямувала за випискою в ординаторську, як спинилася посеред коридору: санітарочки когось везли на каталці й голосно говорили: «Не буде толку! От побачиш. Але якби-то молоде. А то бабка стара!». Під простирадлом лежала бабця. Мала, худа. «Син постарався, – пояснила жінка, побачивши, що Зіна пильно дивиться на стареньку. – Питав, де пенсія. Знайти його тепер не можуть».

Наступного дня Зіна повернулася. Тягнуло провідати стару. Та непорушно лежала.

«Ви родичка?» – поцікавився.

«Ні», – відповіла. – У сусідній палаті просто лежала».

«Вижила. Але вже не встане, та й говорити не буде. Очима водить – то вже добре. Трохи ще їй допоможемо, а забрати, як не виживе, нема кому».

Чоловік у білому халаті пішов, а Зіна присіла поруч. Тут же, на тумбочці лежала торбинка. Бабин паспорт, пенсійне. Розгорнула – і остовпіла. В голові, наче в гучномовець, пролунало дитяче «Мамо-о-о!»…

Галина РОМАНЮК.

P.S. Зіна забрала матір до себе. Лежачу. Німу. Так і не ясно, чи зрозуміла та, хто її, глядить. Єдине, що могла стара – дивитися. Коли Зіна бачила, як її вицвілі очі іноді мокріють, свято вірила, що мама її впізнала.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news. – заборонено.

You cannot copy content of this page