Я почувалася, наче акторка на сцені, де від якості моєї імпровізації залежала не просто доля вистави, а ціле моє майбутнє. Я щойно приїхала до рідного міста, плануючи повідомити матері, Олені Петрівні, про мої заручини з Максимом. Натомість я опинилася за святково накритим столом, який явно був розрахований на чотирьох, а не на двох, як я сподівалася.

— Мамо, стіл накритий на чотирьох. Хто ще до нас приєднається? — запитала я з легкою настороженістю, коли зайшла на кухню.

Олена Петрівна, стоячи біля плити, загадково посміхалася. Її очі випромінювали самовдоволення.

— Все в свій час, доню. Ти після дороги, йди освіжися. Але не затримуйся, гості вже майже на порозі. Я маю для тебе невеличкий сюрприз.

«Сюрприз» — це слово завжди викликало в мене занепокоєння. Зазвичай мамин «сюрприз» означав чергову спробу взяти моє життя під тотальний контроль.

Коли я повернулася, за столом уже сиділи двоє: привітна, але надто гучна Галина Степанівна — мамина найкраща подруга і, як я одразу зрозуміла, її спільниця — та її син, Сергій. Сергій був симпатичний, але виглядав явно збентеженим цією ситуацією.

— Ну, ось і моя Леся! — радісно вигукнула Олена Петрівна, провела мене до столу. — Галинко, а ось і мій скарб! Сергію, це Леся. А Галина Степанівна тобі вже, напевно, розповідала, що Сергій дуже перспективний хлопець!

— Дуже приємно, — відповіла я, намагаючись зберегти ввічливість, але мої слова були прохолодними.

Галина Степанівна негайно взяла ініціативу в свої руки.

— Ой, яка ж вона у тебе струнка! — вона голосно зітхнула, розглядаючи мене, наче товар. — Сергію, ти бачиш? Така господиня! Вона ж у нас і працює на дуже престижній фірмі!

Матері почали активне «сватання», наперебій розхвалюючи наші переваги. Я зрозуміла: мене втягнули в добре сплановану аферу з облаштування мого особистого життя.

— А Леся ж у нас вона просто золота! — підхопила мати. — Вона знає, як вести дім, а коли вона готує свій фірмовий пиріг, то всі сусіди збігаються!

Я обмінялася поглядами з Сергієм. У його очах читалося розуміння і відчай. Він вирішив розрядити ситуацію.

— Олено Петрівно, я впевнений у її кулінарних талантах. Але, Лесю, мені цікаво: на якій саме позиції ти працюєш? Я чув, що ваша фірма має великі плани на розширення.

Я зрозуміла, що це мій шанс. Я мала підкреслити свою незалежність, щоб зруйнувати їхні плани.

— Я обіймаю посаду провідного аналітика, — сказала я, роблячи наголос на слові «аналітик». — А щодо планів, вони справді великі. Настільки великі, що я, на жаль, змушена повернутися на роботу вже післязавтра вранці. В мене терміновий проєкт, який обіцяє дуже значну винагороду.

Настала тиша. Олена Петрівна та Галина Степанівна перелякано перезирнулися. Їхні плани на мій романтичний тиждень, очевидно, розсипалися, як картковий будиночок.

— Що?! Через два дні? Доню, але ж ти брала відпустку на цілий тиждень! Ми ж планували,— голос матері був повний розчарування.

— Лесю, ну як же так? — засмучено промовила Галина Степанівна. — Сергій спеціально взяв відгули, щоб.

— Я прошу вибачення, — рішуче відповіла я, зберігаючи діловий тон. — Але це професійна необхідність. Я не можу підвести команду, коли на кону високі ставки. Сергію, мені дуже шкода.

Я зробила паузу й усміхнулася Сергію, благаючи про підтримку. Він зрозумів.

— Так, Лесю, робота важлива. Я розумію. Добре, ми зможемо «перенести» наше ближче знайомство на твою наступну планової відпустки. Я звик до термінових справ.

Сергій був моїм порятунком. Матері змушені були змиритися. Їхній план «Зять» була успішно відкладена на невизначений термін.

Моє життя завжди нагадувало ідеально налагоджений механізм, де кожен мій крок був відомий, проаналізований і схвалений — або ні — моєю мамою. Олена Петрівна була прекрасною, люблячою жінкою, але міра опіки була для неї невідомим поняттям.

Я ще не розуміла всього масштабу її всеосяжного контролю в дитячому садку, але в школі, особливо в середніх класах, я почала усвідомлювати, що за мною встановлено тотальний нагляд.

Мама знала все. Її джерела інформації були неймовірно обширні. Вчителі, батьки з нашого класу, технічний персонал — здавалося, вона мала своїх «агентів» по всьому освітньому закладу.

У неї були навіть «завербовані» мої однокласники, з якими вона періодично спілкувалася, розплачуючись за інформацію шоколадками, які передавала їхнім батькам на зборах.

— Лесю, ти сьогодні, здається, трохи засмутила викладача математики, — могла сказати мама за вечерею. — Він вважає, що ти можеш краще. І чому ти не розповіла мені про ту розмову з Ігорем під час великої перерви?

Я тоді намагалася не показувати свого подиву.

— Мамо, це була просто розмова про домашнє завдання! Нічого важливого.

— Нічого важливого, — повторювала вона, примружуючи очі. — А чому ж ти тоді не згадала про це? Кожна деталь важлива, доню. Я мушу знати, чи все добре у твоєму житті.

Я швидко засвоїла урок: краще сказати все одразу, ніж потім зіткнутися з її «контрдопитом», коли інформація, яку я приховала, обов’язково вилізе на поверхню.

Усі мої друзі шарахалися від мами. Вона завжди наполягала, щоб вони приходили до нас додому, але це було не гостинністю, а ще одним способом збору інформації.

— Тихенько, Лесю, — казав мій друг Дмитро, — твоя мама подивилася на мене так, ніби вона вже знає, про що я думав минулої середи. Я не ризикну розповісти їй щось новеньке.

Так я й зростала: вчилася, розвивалася, але будь-яке відхилення від ідеальної траєкторії вважалося неприпустимим.

Коли я закінчила дев’ятий клас, я зрозуміла, що більше не витримаю такого нагляду. Я наполягла на тому, що хочу поїхати вступати до технікуму в сусідньому обласному центрі.

Мама пручалася дуже довго. Були довгі розмови, сльози, доводи про небезпеку великого міста та про те, як вона хвилюється.

— Доню, ти ж така тендітна, така молода! Хто тебе там захистить? — говорила вона, стискаючи мої руки.

— Мамо, я вже доросла. Мені потрібен простір для розвитку, — проявила я несподіваний для себе характер.

Зійшлися ми на важкому компромісі. Мама мене відпускає, але я мала телефонувати їй двічі на день.

— Вранці ти маєш повідомити, що ніч пройшла нормально, що ти прокинулася і готова до занять, — диктувала вона правила, записуючи їх у блокнот. — А ввечері — детальний звіт про всі заняття, і чим ти була зайнята ввечері. Без пропусків і приховувань!

Ці дзвінки були виснажливі, але ще більш виснажливими були мамині «інспекторські» перевірки. Вона приїжджала несподівано, як грім серед ясного неба.

Вона привозила мені продукти, трохи грошей, але її головною метою було дослідити мою кімнату в гуртожитку, поспілкуватися з комендантом, вахтерками і, звичайно ж, з моїми викладачами.

— Лесю, вахтерка сьогодні сказала мені, що ти вчора повернулася пізно, — якось сказала вона мені під час одного з таких візитів. — Ти ж мені говорила, що була в бібліотеці до закриття! Що ти насправді робила?

— Мамо, я була в бібліотеці. Просто вийшла остання, і чергова затримала мене на дві хвилини розмовою!

Вона дивилася на мене довго, з примруженням, ніби сканувала мою ауру, намагаючись знайти найменшу брехню.

— Добре. Але наступного разу будь точнішою в деталях, — нарешті вона відступила.

Я благополучно закінчила технікум і, попри всі мамині вмовляння, залишилася працювати в тому ж обласному центрі. Я не могла повернутися під її тотальний контроль.

Приблизно через рік роботи я познайомилася з Максимом. Ми працювали в одній великій компанії, і наші стосунки розвивалися дуже стрімко, але, на подив, тихо і спокійно.

Максим був моєю протилежністю: він був спокійний, врівноважений, а його легке почуття гумору стало для мене справжнім розрадником після років емоційного напруження. Ми швидко зблизилися, і невдовзі я переїхала до його просторої квартири.

— Ти знаєш, Лесю, з тобою я відчуваю, що моє життя нарешті стало нормальним, — сказав він мені якось, коли ми разом готували вечерю.

— Я теж так почуваюся, Максиме, — відповіла я, — поруч із тобою я не відчуваю, що за мною постійно хтось стежить.

Через пів року він зробив мені пропозицію. Це було на березі річки, під зоряним небом. Він не робив нічого помпезного, просто дістав маленьку коробочку і сказав:

— Лесю, ти — моя свобода і моє натхнення. Будь моєю дружиною.

Я без вагань відповіла згодою. Залишалося лише одне складне питання: як повідомити про це мамі?

Я знала свою маму. Якщо я подзвоню їй і скажу про заручини, вона примчиться наступного дня, якщо не раніше, і влаштує ціле «розслідування». Вона вивчить Максима, його батьків, його роботу, його минуле, його друзів.

Вона знайде найменший недолік і спробує переконати мене, що цей вибір «недостойний її доньки».

Саме тому я вирішила не повідомляти їй нічого телефоном. Я взяла тижневу відпустку і вирушила до рідного міста, щоб розповісти новину віч-на-віч. І ось тут я натрапила на ту саму пастку, з якої довелося викручуватися, як ви бачили, на початку нашої розповіді.

Після того, як мій імпровізований спектакль із Сергієм пройшов успішно, і мої термінові робочі «високі ставки» врятували мене від тижневого сватання, я пішла до своєї кімнати, щоб зателефонувати Максимові.

— Максиме, ти не повіриш, — прошепотіла я в слухавку, — моя мама влаштувала мені повномасштабний кастинг на зятя! Я ледве викрутилася.

Максим розсміявся.

— Я знав, що буде складно, але не думав, що настільки! І як ти впоралася?

Я переказала йому деталі нашої розмови, особливо підкреслюючи, як Сергій допоміг мені, підтримавши історію про мій «терміновий проєкт».

— Мамочка вважає, що я повертаюся через значну винагороду, — усміхнулася я. — І це врятувало ситуацію.

— Тоді, Лесю, ми не можемо більше чекати. Я не хочу, щоб твій наступний приїзд став черговим «сюрпризом» від Олени Петрівни. Ми маємо одружитися швидко, поки вона зайнята «аналізом» мого походження.

Ми обговорили план. Я мала провести вдома лише два дні, як і сказала матері. Повернувшись до Максима, ми подамо заяву до РАЦСу, а через місяць тихо розпишемося.

— Ми запросимо твою маму в останній день, — вирішив Максим. — За день до весілля. Щоб у неї не було часу на організацію «комісії з перевірки нареченого».

Я посміялася з цієї «конспірації», але погодилася. Це був єдиний спосіб уникнути її руйнівного втручання.

Наступного дня вдома мені вдалося відверто поговорити з Сергієм.

— Я хотіла тобі подякувати, — сказала я, — за те, що ти підтримав мою гру. Мені це було дуже потрібно.

Сергій лише потиснув плечима.

— Нема за що. Моя мама така ж, як і твоя, тільки в меншому масштабі. Я теж не в захваті від того, що хтось вирішує, з ким мені створювати родину. В мене є дівчина, і ми просто приховуємо наші стосунки.

— Що?! — я була шокована.

— Ну так, — зітхнув він, — інакше вони б уже почали планувати наше спільне життя.

— Значить, ми не одні в цій боротьбі за свободу, — усміхнулася я. — Удачі тобі.

Повернувшись до Максима, ми почали готуватися. За місяць ми тихенько організували все необхідне. А за день до нашої події я зателефонувала мамі.

— Мамо, — мій голос був радісним і рішучим, — у мене є чудові новини. Завтра ми з Максимом одружуємося. Ти маєш приїхати! Квитки на потяг я тобі вже купила!

Настала пауза. Довга, напружена тиша. Я майже чула, як у її голові гудуть механізми планування, які не можуть запуститися, бо час вичерпано.

— Що?! Одружуєтеся? І ти мені про це кажеш за день?! — у її голосі змішалися обурення, шок і образа.

— Так, мамо. Я не хотіла, щоб ти хвилювалася. Ми все вирішили. Тобі залишається лише приїхати і порадіти за нас. Ми тебе чекаємо!

Я швидко поклала слухавку, не даючи їй часу. Максим засміявся, обіймаючи мене.

— От і все. Ти вільна, Лесю. І тепер ти — моя дружина.

Я подивилася на нього. Це справді була цікава і складна історія нашого одруження, повна конспірації та театральних вистав. Я дуже сподівалася, що хоча б після заміжжя моя мама перестане так активно і всебічно втручатися в моє життя. Час покаже.

Головна картинка ілюстративна.