Я стискаю телефон так сильно, що пальці біліють. У супермаркеті гудить натовп, а я відчуваю, як усі погляди спрямовані на мене. Щоки горять, і я шепочу в трубку:

— Тарасе, я скоро буду. Просто затрималась на роботі, а потім.

Але він уже кинув слухавку. Його слова — «Де ти вештаєшся? Мама приїхала, а вдома нічого не готово!» — відлунюють у голові. Я відчуваю, як усе всередині стискається від приниження.

Чому кожен мій крок має бути виправданням? Чому я мушу бігти додому, щоб усе було ідеально, коли Тарас лише командує?

— Дівчино, ви платите чи ні? — голос касирки обірвав мої невеселі думки.

— Вибачте, — мимрю я, поспіхом дістаючи гаманець. Поки розраховуюсь, думки крутяться: «Де ти вештаєшся?» — як ніби я гуляю, а не бігаю між офісом і магазином.

У маршрутці я прокручую розмову знову і знову. Тарас завжди так: варто мені затриматися на пів години, і він уже видає команди, наче я його підлегла, а не дружина.

Моя свекруха, Галина Іванівна, приїжджає раз на пів року з Вінниці. Вона сама по собі не проблема — навпаки, спокійна, розважлива, завжди з теплою усмішкою.

Але Тарас перед нею перевтілюється: хоче здаватися ідеальним сином і господарем, а я стаю мішенню для його претензій.

«Треба купити квіти», — згадую я, виходячи з маршрутки. Галина Іванівна любить айстри. А ще треба встигнути приготувати вечерю, інакше Тарас влаштує сцену.

Я зітхаю. Шість років шлюбу, а я все ще вірю, що він зміниться. «Дурна», — картаю себе подумки.

Коли я вставляю ключ у двері, вони відчиняються самі — Тарас чекав.

— Нарешті! — кидає він, ледве стримуючи роздратування. — Вже восьма вечора, а ти десь гуляєш!

— Я була на роботі, потім у магазині, — відповідаю, протискуючись із пакетами в коридор. — Там черга величезна.

— Усіх твої виправдання не цікавлять, — не дає сказати він. — Мама приїхала три години тому, а вдома порожньо! Ні вечері, ні порядку!

Я знімаю взуття і йду на кухню. Там за столом сидить Галина Іванівна — струнка, із коротким сивим волоссям і проникливими очима.

— Добрий вечір, Галино Іванівно, — усміхаюся я, ставлячи пакети на стіл. — Вибачте, що не зустріла, затрималась на роботі.

— Добрий вечір, Оленко, — її голос м’який, як завжди. Вона встає і обіймає мене. — Не вибачайся, я ж без попередження. Хотіла вас здивувати.

Її обійми на мить розслабляють мене. Принаймні свекруха не сердиться.

— Я купила айстри, ваші улюблені, — дістаю з пакета букет яскравих рожевих квітів.

— Ой, яка краса! — радіє вона. — Ти завжди пам’ятаєш, що я люблю.

— А їсти що? — Тарас стоїть у дверях, схрестивши руки. — Мама з дороги, втомлена, голодна.

— Тарасе, досить, — спокійно перебиває Галина Іванівна. — Я не голодна, ми ж із тобою щойно чай пили з печивом. Що за тон?

Тарас стискає губи:

— Просто Олена знала, що ти приїдеш. Могла б підготуватися.

— Я думала, ви завтра будете, — тихо кажу я, розбираючи продукти. — Ви ж писали, що поїзд о десятій ранку.

— Я поміняла на раніший, — пояснює свекруха. — Хотіла зробити сюрприз. Але, бачу, не на часі.

Вона кидає суворий погляд на сина, але той вдає, що не помічає.

— Я зараз щось приготую, — кажу я, заметушившись. — Може, омлет із овочами? Чи котлети розігріти?

— Сядь, Оленко, — Галина Іванівна м’яко забирає в мене пакет. — Я сама впораюсь. Ти з роботи, втомлена.

— Олена не маленька, впорається, — бурчить Тарас. — Не для того я її з роботи витягнув, щоб ти на кухні стояла.

Галина Іванівна раптом випрямляється і повертається до нього:

— Тарасе, вийдемо в коридор. Нам треба поговорити.

Щось у її голосі змушує його слухняно піти за нею. Я залишаюся на кухні, прислухаючись до приглушених голосів.

— Що ти собі дозволяєш? — голос свекрухи звучить твердо, майже різко. — «Витягнув із роботи»? Вона тобі що, річ якась?

— Мам, ти про що? — Тарас явно розгублений. — Я просто.

— Ніяких «просто»! — перебиває вона. — Я чула, як ти з нею розмовляв по телефону. «Де ти вештаєшся?» — це що за слова? Де твоя повага до дружини?

Я застигаю з пачкою молока в руці. Такої Галини Іванівни я ще не бачила.

— Мам, ну що ти завелася? — Тарас намагається віджартуватися. — Сказав різко, буває.

— Не буває! — її голос звучить як сталь. — Я шість років дивилася на це крізь пальці, думала — самі розберетеся. Але бачу, що стає тільки гірше. Ти на себе подивися — поводиться, як господар якийсь!

Я обережно виглядаю в коридор. Галина Іванівна стоїть, уперши руки в боки, а Тарас переминається з ноги на ногу, як школяр.

— Я, між іншим, заробляю 25000 гривень на місяць, — бурмоче він. — Маю право вимагати.

— Що ти верзеш? — обурюється свекруха. — Олена теж працює! І вдома все на ній! А ти тільки командуєш і чіпляєшся!

— Ти завжди її захищаєш, — кидає Тарас. — Вона тобі пожалілася, і ти одразу.

— Вона мені жодного разу не скаржилася, — перебиває Галина Іванівна. — І це ще гірше! Значить, боїться або соромиться. А я бачу, як ти з нею поводиться. І мені соромно, що я такого сина виростила.

— Ой, усе! — Тарас махає рукою. — Не хочу це слухати!

Він розвертається до кімнати, але мати зупиняє його:

— Стій! Я ще не закінчила.

Тарас застигає. Я знаю, що в дитинстві такий тон матері означав серйозні проблеми.

— Повернися і подивися на мене, — вимагає вона. — Я тебе не для того ростила, щоб ти повторював свого батька. Пам’ятаєш, як він із нами поводився? Як командував, контролював кожен крок?

— Пам’ятаю, — тихо відповідає Тарас, опустивши голову.

— І ти тепер так само чиниш із Оленою, — різко каже вона. — А адже клявся, що ніколи не будеш таким, як він.

— Я не такий, — невпевнено заперечує Тарас.

— Саме такий! — відрізає Галина Іванівна. — І якщо ти зараз не вибачишся перед дружиною і не зміниш своєї поведінки, я поїду додому. І забудь, що в тебе є мати.

Западає тиша. Я не знаю, куди подітися — повертатися на кухню пізно, а стояти й підслуховувати ніяково.

— Галино Іванівно, — тихо гукаю я, — може, чаю?

Вона обертається і ніяковіє:

— Ой, Оленко, ти все чула? Вибач, не хотіла влаштовувати сцени, але накипіло.

Вона підходить і бере мене за руку:

— Пробач, що раніше мовчала. Бачила, що відбувається, але думала — самі розберетеся. А тепер зрозуміла, що так не можна. Тарас зовсім береги втратив.

Я не знаю, що сказати. Така підтримка — несподівана, але потрібна.

— Давайте чаю поп’ємо, — пропоную я. — І поговоримо спокійно.

— Правильно, — киває свекруха. — А ти, Тарасе, подумай над моїми словами. І над вибаченнями.

Тарас стоїть, стиснувши щелепи, червоний від сорому й роздратування. Потім різко розвертається і йде в спальню, грюкнувши дверима.

На кухні я заварюю чай, а Галина Іванівна гладить пелюстки айстр.

— Знаєш, — раптом каже вона, — я ж через таке сама пройшла. Мій Михайло, хай йому грець, теж любив покерувати. Вважав, що раз він чоловік, то все в домі має бути по його.

Я мовчки ставлю перед нею чашку.

— Я двадцять років терпіла, — продовжує вона. — Думала, так і треба. А потім він пішов із життя, і я зрозуміла, що витратила роки на те, щоб догоджати тому, хто мене не поважав. І знаєш, що найгірше?

Вона дивиться на мене:

— Що я Тараса таким виростила. Не хотіла, боролася, але він усе одно наситився прикладом батька.

— Тарас не завжди такий, — тихо кажу я. — Буває добрим, уважним.

— Усі вони бувають добрими, — махає рукою свекруха. — Коли їм щось треба чи настрій хороший.

Я обхоплюю долонями гарячу чашку:

— І що робити?

— Не мовчати, — твердо каже Галина Іванівна. — Моя помилка була в тому, що я терпіла. Треба було одразу ставити на місце. Думала — заради сина, заради сім’ї. А в підсумку тільки гірше зробила.

Вона усміхається:

— Але для тебе ще не пізно. І для Тараса теж. Він не поганий, просто заплутався.

— А якщо не зміниться? — питаю я.

Вона знизую плечима:

— Тоді вирішувати тобі. Але пам’ятай: ніхто не має права ставитися до тебе як до прислуги. Особливо чоловік.

У цей момент на кухню заходить Тарас. Він переодягнувся в домашнє, умився, і вигляд у нього вже не такий войовничий.

— Чай залишився? — бурмоче він, не дивлячись на нас.

— Залишився, — киваю я. — Сідай.

Він сідає, і западає незручна тиша. Галина Іванівна виразно дивиться на нього, але Тарас уперто розглядає скатертину.

— Так, — не витримує свекруха, — я, мабуть, піду речі розберу. А ви поговоріть.

Вона виходить, залишаючи нас удвох.

— Слухай, — починає Тарас, не піднімаючи очей, — я, мабуть, погарячкував. Ну, по телефону.

Я чекаю продовження, але його немає.

— І це все? — питаю я. — «Мабуть, погарячкував»?

Він здивовано піднімає очі:

— Просто мама приїхала, я хвилювався…

— І тому вирішив, що можеш зі мною так говорити?  — я сама не сподівалася, що скажу це вголос. Зазвичай я ковтаю образи, щоб не загострювати.

Тарас різко підводиться:

— Вибач. Задоволена?

— Ні, — качаю головою. — Не задоволена. Бо ти не розумієш, що робиш не так. І завтра все повториться.

Він дратується, барабанить пальцями по столу:

— І чого ти хочеш? Щоб я на колінах просив вибачення? Щоб обіцяв виправитися?

— Хочу, щоб ти мене поважав, — просто кажу я. — Як людину. Як дружину. Як матір наших майбутніх дітей.

Тарас здригається:

— Яких дітей?

— Поки ніяких, — сумно усміхаюся я. — Але я хочу мати діток. А ти? Хочеш, щоб наш син бачив, як ти поводишся? Чи щоб донька думала, що її чоловік повинен бути схожим на тебе?

— Давай ти не будеш перебільшувати. Ти й справді нічого не встигаєш. Ти ж знала, що мама приїде, але не підготувалась. Речі вчасно не переш, не готуєш так, як потрібно. Моя мама завжди все встигала.

— Та ти викапаний тато. – раптом я почула голос свекрухи за спиною, – Не розумієш, що терпіти тебе ніхто не буде. та твоя дружина свята, що досі тебе терпить. бачити цього не хочу. Поїду краще на вокзал. А ти. доню, сказала вона мені, не псуй собі життя. Я його мама і навіть я не розумію, чого ти досі з ним.

Свекруха поїхала три тижні тому. Мій чоловік і досі зі мною не балакає, адже за його словами саме я є причиною такого непорозуміння, бо через мене все почалось, бо я вчасно нічого не встигла зробити, а якби все було добре і я все зробила. то й питань не виникло б.

Сестра каже йти від чоловіка, бо він ніколи не зміниться і далі буде лиш гірше. А я не хочу так просто руйнувати свій шлюб. А може, все ж він зміниться, як думаєте?

Головна картинка ілюстратвина.