«Гуп! Гуп! Гуп!» — глухо стугоніло надворі і ніби шпичаками штурхало у скроні, тривожачи легкий післяобідній сон.
— А бодай тобі! — Василь так різко підскочив на дивані, що той аж заскрипів старими пружинами. — Раїско, ну що воно там вигуцує? Тільки задрімав — і на тобі, забумкало, ніби на пожежу.
Дружина павою випливла з сусідньої кімнати — у новому трикотажному костюмі кольору осінніх жоржин, з розсипаними по плечах чорними кучерями, підведеними червоним губами. Стала і запишалася.
— Та куди там — примадонна. І чого вирядилась, як на концерт? — буркнув чоловік.
— А ти забув, який сьогодні день? — Раїса продефілювала кімнатою, наче подіумом, і, задивившись на своє відображення у склі серванта, ненароком наступила на хвіст товстому лінивому котиськові, що розлігся просто серед кімнати. Той завищав на весь голос, жінка зойкнула і, заточившись, збила зі столу скляну вазочку з печивом. А Василя ніби вцілило прямо в чоботи.
Перекрививши дружину тоненьким гидким голоском і пригладивши щіточку сивіючих вусів, чолов’яга врешті трохи вгамувався і рушив до воріт, зауваживши, що незрозуміле «Гуп! Гуп! Гуп!» було віддаленими звуками музики, котра долинала з кінця вулиці.
— А що, Василю, тебе не покликали? – примружив око сусід, Сергій Гапоненко по паспорту, а в людей на язиках — просто Гапон. — То ж твоя колишня празнує.
Вітер кошлатить сіре, уже не чорне і ще не сиве волосся, закидає жменю колючих сніжинок під розхристаний кожух.
«Душу закрий, викаблучуєшся, наче парубок!» — зринає у спогадах.
Сміх білявенької синьоокої Маринки бринів, наче роса на конваліях, які він ще будучи парубком тихцем підкладав їй під парту.
«А чим і не парубок? — піддражнював дружину, за спідницю якої трималися двоє старших, а третє пхикало ще у сповиточку. — Це ти дітьми обвішалася, а мені хоч зараз у клуб».
«Ну, то й іди, якщо ти такий, — вдавано сердилася жінка. — Там Раїска вже у стіну вросла, тебе виглядаючи!».
Він знав, що так воно і є. І Марина знала, та й усі в селі. Запав він чомусь у душу тій дзвінкоголосій щебетусі і вже звик до кароокого погляду, який тужно падав йому на плечі поверх білявої Маринчиної голови на проводах в армію, радісно зустрічав після повернення, ледь стримував розпач на їхньому з Маринкою весіллі. І потім, коли він мчав із букетом тюльпанів, на ходу гублячи ламкі пелюстки, у райцентр після народження першої, а через рік – другої дочки, і коли через два роки так «примочив» з хлопцями народження сина, що по дорозі з бригади шапку загубив, відчував Раїсині очі, в яких палахкотіло чекання.
І вона, ця дивна дівчина, оселившись на одній з ним вулиці у відписаній бабусею хатині, погордливо струшуючи з себе пересуди сусідських тіточок, вперто, наперекір здоровому глузду, очікувала свого часу. І таки дочекалася.
Одного грудневого вечора він, зірвавшись через якусь дрібницю, ганебно, як заєць, утік від цілодобового дитячого лементу, тещиних докорів, жінчиного втомленого вигляду, розтріпаного волосся, вицвілого халата у затишок Раїсиної оселі, на її м’які подушки, у переливи її голубиного голосу, до білої скатертини і накрохмалених фіранок. Так приємно було відчувати себе маленьким божком, на якого моляться, якому догоджають, з якого здмухують пилинки. Вся увага — лише йому, його бажання — закон.
Він нічого не обіцяв, а Раїса ні про що не просила. Мовляв, як складеться, так і буде. Думав, десь перегодом Маринка прийде, проситиме повернутися. А він ще поковерзує: дивись, як треба з чоловіком обходитися. Приходиш із роботи, а тобі не «Подай!», «Принеси!», «Попорай», а «На, голубчику, борщику гаряченького» та «Ляж відпочинь, дорогенький». І теща хай не ходить, як до себе додому. Відчитає жінку як слід, але повернеться. Як-не-як, а діти, рідна душа. Та й Марина, нічого не скажеш, хороша, лагідна, він же не бoвдур який, щоб отак саму її назовсім кинути. На трохи можна, це діло житейське…
Доки чоловік раював у чужій хаті, з жалем думаючи, що привільне життя з дня на день закінчиться, дружина, не зачепивши його і словом, мовчки подала на розлучення. А потім склала у два лантухи його одяг, кинула їздовому Михайлові на воза, і той дорогою на ферму, вивалив ті клунки під Раїсиним двором.
«Значить, оце так — викинула, мов шолудивого кота! — скипів Василь. — Оце така її любов!». Схопив Раїску за руку і — до сільради. Розписалися, люди перегомоніли та й звикли. Він запальний, завзятий, їжакуватий, а вона біля нього все ладком — оце сьогодні вже 25 років, як жонаті. Тому дружина й причепурилася. І йому костюм приготувала. Увечері сусіди, родичі зійдуться, хай, мовляв, ще раз побачать, яка гарна пара. Дітей, правда, не прижили, але в усьому іншому гараздилося, ще й добре.
Марині, мабуть, довелося гірше, хоч вона, треба сказати, прийняла виклик долі стійко, з гідністю. Працювала, виховувала дітей. Люди переказували, що й чоловіки на неї знаходилися, але всім відмовила. Це тішило Василеве самолюбство: може, через нього женишкам гарбуза підносить. Але при нечастих зустрічах не бачив у очах колишньої дружини покірного благання, як колись у Раїсиних. Навпаки, Марина дивилася на нього спокійно і байдуже, як на чужу людину. Навіть віталася легким кивком голови, мов із кимось ледь знайомим.
І діти його цуралися, дикувато кидалися кудись убік при спробі бодай заговорити. Він на людях презирливо кривив рота: «Теж мені нетроньзілля», — а те, що час від часу шкребло йому в душі, дякувати Богу, не було видно.
Може, зірвався б у якусь мить, пішов до Марини, викричався б, а вона поплакала б — і все у них налагодилося б. Та в такі хвилини якось сама по собі поруч з’являлася Раїса, брала чоловіка під руку, шепотіла щось заспокійливе, мов дитині, і вела додому.
— Ну так що? — підходить ближче Гапон. — Он яку «свайбу» Марина зібрала. Ювілярша! І з району поздоровлять приїхали! Голова з головихою букети понесли, і дівчата з ансамблю ленти поначіплювали — просто тобі хвестиваль!
Василь повільно, нога за ногу, попрямував до людського гурту, заглянув через жіночі голови у двір. Он дві його доньки тримають величезний коровай із написом «50». Он син затягує в хату довжелезну лаву. А на порозі, тримаючи оберемок квітів однією рукою і пригортаючи внуку другою, стоїть Марина. Вона ніби й не змінилася за ці роки: тоненька, зграбна, у сукні теплого бежевого кольору. Пасмо білявого волосся хвилясто спадає з чола на щоку, сині очі сяють до гостей, ворушаться губи, мовлячи слова, яких за музикою не чути. «Ех, Маринко, і чого ми тоді з тобою затялися?..»
— О, і Василь прийшов! – спостерегла його всюдисуща баба Ярина. І раптом схопила за рукав чорнявого сіроокого хлопчака, що саме пробігав мимо:
— Стій, Павлику, дивися: це твій дід. Бачив у баби Марини на фотографії?
— Бабуся кажуть, що вони – вдова! – висмикнув хлопець руку і чкурнув до гурту дітвори.
Добре, що тієї миті гримнула музика. Марина, широко прочинивши двері веранди, почала запрошувати односельців у хату за столи. Увесь натовп, як стояв, так і посунув уперед.
А Василь, розкришуючи тоненький льодок на дорозі, мляво почвалав у бік двору, який і досі подумки називав Раїсиним.
— Хруп-хруп, хруп-хруп! – під ногами.
Ніби замерзлі сльози, чи скрижаніла роса, струшена з конвалій, чи зльодянілі краплини всіх дощів, які вони з Мариною переживали поодинці.
Автор – Софія ПАВЛОВА.
За матеріалами – Українське Слово.
Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news суворо заборонений!
Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Intermarium.news.
Фото – ілюстративне(pixabay.com).
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
