Уже більше п’ятнадцяти років я за кордоном, а цьогоріч вирішила – баста! Багатьом українкам за кордоном уже й повернутись нікуди, а все життя на те, що за мить розлетілось гарували. У мене дім є, є родина, тож вирішила жити з ними і заради них. а не в чужім краю сивіти. Приїхала а тут новина, хоч стій, хоч ляж. І найголовніше, усі щасливі такі, ніби й справді щось прекрасне сталось.
Поїхала я до Італії через недугу сина. Рятуючи його об’їздили усю країну з чоловіком і мали стільки боргів, що й за все життя не віддати. Мене сестра до себе забрала, я в неї перший час жила, доки там роботу не знайшла. Чоловік їхати хотів, але куди? Робота для чоловіків тут рідкість, хіба разом з дружиною, але ж й коло сина мав хтось лишитись.
П’ятнадцять років я тут. Про борги уже й забули, та й синова недуга відступила. Усе щось потрібне було, то хату перекрити, то стіни утеплити, то ремонт капітальний. А потім і машину придбали і сусідське обійсьця докупили, землю в оренду узяли, а я на все те гроші передавала. Син з чоловіком молодці – усі гроші в діло пішли. Не ледачі, труд мій, вибачте, у вбиральню не спустили, як у багато кого.
Так от. Я повернулась і бачу, що моя невістка уже ледь ходить. Місяць сьомий, чи й більше вже. Чоловік мій і син навколо неї в’ються, й кухля води підняти не дають. Як дві квочечки біля курчати. І все б нічого, але кожен у нашій родині знає, що мій син після усього, що пережив, батьком стати не може аж ніяк.
Я запитую у чоловіка прямо: “Що за справи такі? А головне – чому ви такі обоє щасливі?”. Адже ж тут й не надто розумному зрозуміло, що не наше.
А чоловік мій, мов дитина мала, їй Богу. Дивиться на мене здивовано.
— А ти думаєш, я не розумію, чи син у нас у чудеса вірить? Вони мені усе пояснили, то їхнє зважене рішення. Син стане татом нарешті, а в нашому домі буде чути радісний сміх дитячий. То ж таке щастя! Та після того що ми пережили, те що наш Сашко живий уже диво, а те що ми станемо з тобою дідусем і бабусею… так то ж щастя яке, жінко.
Син мені приблизно тими ж словами усе пояснив.
Я вухам своїм не повірила. Щоб у моєму домі? Таке? Я категорично проти, де ж таке видано, людоньки? Сказала, що не прийму, хай там що.
Ось уже три тижні відколи повернулась у нашому домі спокою немає. Вони мені одне доводять усі, а я на своєму стою. А вчора син прямо сказав, що якщо я рішення свого не зміню, то вже завтра вони з дружиною за кордоном будуть, а чоловік мій туди ж. Каже, якщо я до такого доведу, він разом з ними поїде, бо то не життя у порожньому домі.
От поясніть мені, що вони усі надумали? Як таке можливо?
І що я не права? Яка мама своєму сину таку долю побажає?
04,12,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
