Уже пів року, як живу з сином і невісткою. Додому повернутись можу і хочу, але вони поки не відпускають, просять ще трішки з ними побути. Дивлюсь я на невістку, на те, як вона онуків моїх виховує і неймовірно мені шкода своїх синів. Чому я не була такою мамою, як вона? Чому не була такою?
Неля з Денисом моїм десять років у шлюбі. Живуть на орендованій квартирі в столиці, а самі ми з Харкова. Звали вони мене до себе з перших днів, син навіть поїхати за мною поривався, але я не наважувалась залишити квартиру. Надто багато випадків, навіть у нашому під’їзді, що виносили усе до нитки. Проте, коли “лягло”, зовсім поруч, я якось дуже швидко зрозуміла, що стіни бетонні і меблі фанерні не варті того, аби я заради них життям ризикувала. Зібралась і подалась до дітей.
Прийняли мене добре, поплакали пообіймались і стали звикати до життя під одним дахом. З перших же днів мене здивувала моя невістка, вірніше, не вона, а її ставлення до моїх онуків, до їхнього виховання. Дивлюсь на неї і постійно в сина вибачення прошу. Ну чому мене не навчили такою бути, чому не бачила такого прикладу перед очима?
Найперше – їжа. Цікаво, але Неля ніколи сама їсти не готує. У процесі задіяні усі. Я спочатку дуже здивувалась і ледь стримувала себе, аби не втрутитись, а згодом зрозуміла, що так найправильніше. Сидить Неля картоплю чистить на суп, а поряд онуки мої допомагають їй. Вона їм спеціальні такі штучки придбала, для чищення овочів. Потім один цибулю чистить інший морквину, а Неля тре і нарізає. І все це у них зі сміхом, вона їм підказує хвалить. Я б і не витримала дивитись як оте п’ятирічне дитя пів картоплини почистило, та й до іншої узялось, а Неля похвалить якось так, що дитя горде собою і сидить виправляє те що не доробило і то з радістю.
Бере онука моя старша і хліб нарізає. Мої сини у такому віці до кухні і не підходили, а ця старається і намащує ще хліб маслом і ковбаску кладе горда така, сама бутерброди зробила. Кривенькі, але сама. І така добра тим дітям їжа власноруч приготовлена. Неля кличе усіх за стіл:
— Сідаймо обідати Тарасик і Настуня нас годувати будуть.
А ті щасливі такі, самі їдять і нас припрошують. Ну хіба не диво? А я на кухні сама стояла “бо то не чоловіча справа”. А погодувати синів? Як згадую ті сльози і вічне “не хочу”. Я виморена, діти в сльозах. А можна ж було от так просто.
У Нелі на всіх поверхнях діти малювати можуть. На шафах спеціальні таки самоклеючі ніби як дошки, на яких можна малювати, а стіни усі пофарбовані фарбою, так, аби малі малювати могли. Неля коли вже їм ніде творити, просто зафарбовує і вже через годину діти знову можуть творити.
А вона так просто до цього ставиться:
— Ну рік, ну два вони ще дітьми побудуть, помалюють, а далі уже виростуть. Скільки того дитинства.
Вона й сама стає з ними “картини” малює. Оце вони підводний човен разом намалювали сьогодні. І фарбами і олівцями. От що цікаво: якщо дозволено по стінам, то діти все більше у альбомах “творять”, а на стінах рідко.
А я! Досі пам’ятаю той кораблик, який син у коридорі намалював. Я аж плакала від розпачу коли той його “шедевр” побачила. А зараз шкодую, що так відреагувала. Як же ж я хочу знову отого кораблика дитячою рукою сина на стіні намальованого знову побачити. Най би був, обійняла б і море домалювали б разом. Він же так старався!
І от такий підхід у Нелі до всього. Спати не хочуть, так вона і не вкладає. Грайтесь хоч до ранку, але взавтра рівно о сьомій підйом. Одного разу до дванадцятої обоє грались а зранку Неля замість сьомої, їх обох у шість збудила. Бачили б ви цих їжаків у тумані. Тепер спати лягають, як тільки мама кличе, бо зранку “так спатоньки охота”.
Мені дуже і дуже шкода своїх синів. Чомусь не могла я бути от такою мамо. Штанці розірвані, кораблик на стіні, чашка ненароком розбита, чи не доїдений суп. Усе я перетворювала на кінець світу, і не я одна. А виявляється можна було от так, як невістка моя.
Шкода, що нас того не вчили, хоч і життя тоді інше було. Хоча… Може ми й не знали, що можна було от так.
Євгенія О.
