Уже сім місяців я у Канаді. На роботу влаштувалась одразу, адже мову знаю прекрасно, діти в садочку і школі. Звісно, не все прямо райдужно і добре все ж таки чужа країна, але ми живемо не погано. Єдине, що мене непокоїть – життєва позиція чоловіка і його мами. Чомусь, вони впевнені, що на мене гроші прямо сипляться з неба і я повинна їм трішки відсилати.
У Канаду я подалась, щойно дізналась, що це можливо зробити. Мене давно кликала до себе однокурсниця, проте я все не наважувалась, а тут така ситуація. Сама доля вказала правильний напрямок.
Працюю я у невеличкому готелі власниками якого є моя однокурсниця і її чоловік. Ми навчались разом і колись разом проходили практику у цьому ж готелі, де Лариса і знайшла свого чоловіка.
А я вийшла заміж через велике, ще юнацьке і чесно кажучи, сліпе кохання. Чоловік мій Юрко, працював водієм на вантажівці до лютого, нині ж залишився без роботи. Саме безгрошів’я і стало тією рушійною силою, що перенесла мене з дітьми за океан. Я вже жила в Канаді і знала, який саме рівень життя буде в мене тут.
Але ось, що цікаво – мій чоловік і його мама щиро впевнені у тому, що я повинна їм допомагати. Ну а що, доводить мені Юрко: “робота класна, гроші є, а я без гроша тут”. Свекруха теж день при дні телефонує і щиро незадоволена тим, що я не дбаю про чоловіка, адже це мій обов’язок:
— Якби він поїхав на роботу, думаєш не висилав би тобі гроші?
Воно то ніби і так, але ж з іншого боку, я не на заробітках. Я утримую двох діток, працюю.
У нас до розлучення доходить. Чоловік так нещодавно і заявив, мовляв, якщо я не допоможу йому у скрутний час, навіщо ж тоді така родина?
А я вже й сама не впевнена в тому, що мені потрібен такий чоловік. Може й справді на розлучення подати?
А може я не права і все ж повинна їм допомагати?
01,12,2022
Головна картинка ілюстративна pexels.
