fbpx

В Англію поверталась я із важкою душею. В голові мені прокручувалась і прокручувалась та ситуація, слова зятя, його вираз обличчя і поведінка. Та, не встигла я ще, як слід після дороги оговтатись, як тут дзвінок із дому: “Мамо, твоя допомога потрібна терміново. Коли я зможу на гроші розраховувати?”

В Англію поверталась я із важкою душею. В голові мені прокручувалась і прокручувалась та ситуація, слова зятя, його вираз обличчя і поведінка. Та, не встигла я ще, як слід після дороги оговтатись, як тут дзвінок із дому: “Мамо, твоя допомога потрібна терміново. Коли я зможу на гроші розраховувати?”.

На той момент я іншого виходу в житті не бачила. Чоловік з-за оковитої світу білого вже не бачив, а свекруха життя не давала, все винною мене робила в тому, що із її синочком відбувалось.

Узяла я доню свою і поїхала у рідне село. На той час батьків моїх на світі не було, залишилась лиш бабуся якій було під 90. Саме з нею я й залишила свою доньку десятирічну. Душа була не на місці, але мусила їхати на заробітки, бо ж дійшло, що й хліба не придбаєш – немає за що.

Більше двадцяти років я в Англії. Мені дуже пощастило, бо маю увесь час одну роботу. Господар ферми у якого я працюю, дуже хороша людина і переймається моєю долею. Я могла і доньку до себе забирати, жила вона зі мною на канікулах, він проти не був.

Нині моя Лізочка вже доросла жінка. З чоловіком вони так і живуть у домі моєї бабусі, от тільки ми його розбудували. Я все що маю віддаю дитині усі ці роки, бо ж там і онуки і майбутня моя старість.

Ліза із чоловіком мають і справу власну – займаються перевезенням. Зять у мене на місці не сидить, першу фуру я їм придбати допомогла, діло пішло, нині ми вже три маємо Ну і кілька бусів для перевезень по Україні людей, узяли. Зять паломників по святим місцям возить, чи туристів. Заголом, живуть гарно.

Я у відпустці була місяць. Думала на свято приїхати, але не вийшло, тож прибула за місяць до нього. Скучилась я за рідними, побула вдома і дуже захотіла відвідати тітку що у столиці проживає. Від нас Київ за триста кілометрів, тож я попросила зятя мене відвезти, аби я три пересадки не робила.

— Вам вигідніше все ж маршруткою буде. – почула від нього. – Так на дорогу ви витратите всього сімсот гривень в один бік, а якщо я вас везтиму то три тисячі піде.

Я так і сіла, адже завжди думала, що власним авто дешевше, та зять мені порахував і бензин в обидва боки і “роботу” свою. Все разом виходило якраз на три тисячі. Я думала – жарт, та він дивився цілком серйозно.

Доньці кажу: так і так, мабуть, доведеться у маршрутці їхати, бо зять нарахував аж три тисячі. Думала, вона натяк зрозуміє. присоромить чоловіка. Та Ліза лиш підтвердила чоловікові слова і таки порадила їхати “своїм” ходом.

— А не міг би він тещу відвезти задарма? – запитую уже прямо.

Донька ж на те відповіла здивовано:

— А з якого дива?

Поверталась я в Англію з гірким осадом на душі. Мало не плакала, так мені прикро було від того випадку. Але не встигла я й відійти від дороги як слід, аж тут набирає мене донька:

— Мамо, нам терміново потрібна твоя допомога. Фура стала, на ремонт потрібні чималі гроші. Коли я зможу отримати переказ?

Коли ж я сказала, що допомогти цього разу не зможу, бо мушу збирати гроші на дорогу до Києва, донька натяку не зрозуміла.

— Мамо, до якого Києва? Ти знову до тітки поїдеш, чи як? Ну але не в тому суть. Так коли я можу отримати гроші?

Я вимкнула зв’язок і третій день не беру слухавки. Усе ніяк не можу зрозуміти, невже донька і справді не розуміє, що не права? А може то я собі вже понавигадувала і таки повинна була би зятю заплатити за дорогу?

Як вважаєте?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page