fbpx

В дитинстві я мріяла аби я виявилася усиновленою і аби приїхала красива біла машина і з неї вийшла красива жінка, в гарному платті в лакованих червоних туфлях і з лакованою сумочкою, вона б підійшла до мене і сказала, що багато років тому їхала через наше село і загубила тут маленьку дівчинку

– Це я! Я!, – закричала б я тоді і кинулася б її обіймати.

Ось про що я мріяла, бо мама моя була вже з сивиною, огрядна і працювала в сільській раді прибиральницею. У мене були такі ж два старші брати, батько, який вічно спав і наша похилена хата, в якій ми всі тулилися. Я не могла уявити, чому мені так не пощастило? За що? Я ж гарно вчуся, слухняна, то чого б мені не з’явитися на світ, хоча б в Лідки Тодоронеко? Там теж не густо на гроші, але хоч мама у неї гарна.
А моя мало того, що прибиральниця. То ще й уваги на мене не звертає, головне, щоб в чистому пішла і на тому крапка. Коли я дівочила, то так само не могла розраховувати на модний одяг, а позичати за щораз в дівчат вже було незручно.

– Ти у мене вже всю шафу перезичила, – кривилася Лідка, – Мені вже дівчата кажуть, що то я твої речі ношу!

Як я хотіла гарних речей, блискучих і сяючих, щоб і самій сяяти і щоб всі на мене звертали увагу. Я вчилася в райцентрі і часто ходила додому пішки, ми всі ходили, бо автобуси часто не їздили тоді. А якось мені прийшлося затриматися і всі пішли вже. А я ніяк не могла догнати їх. І тут біля мене зупинилася машина і приємний чоловік запропонував мене підвезти. Я радо погодилася, бо це було так романтично, як в кіно!

Анатолій дізнався де я живу і часто приїздив аби мене покатати на машині, повезти в колибу чи в готель. Я була просто на сьомому небі від щастя, бо нарешті мала те, що хотіла – гарний одяг. Але найголовніше – всі дівчата мені заздрили! Я була найнайнай!

Те, що це все закінчується не так добре, я знала, але була певна, що то все з кимось іншим, а зі мною так не буде. Але як тільки я сказала, що при надії, то Анатолій одразу пропав.

Я приїхала додому на канікули, бо ж куди мала дітися і тоді всі побачили, що я дуже «найнайнай», вже на сьомому місяці. Мама тільки глянула і все, наче нічого не сталося – далі займалася своїми справами. Я сиділа в хаті, бо від мене відвернулися всі подруги і мами забороняли їм зі мною знатися, наче цей стан передається повітряно-крапельним шляхом. А мама все мовчала.

– Чого ти вічно мовчиш, – не витримала я, – Це ти винна, що зі мною таке сталося! Ніколи мені нічого гарного не купувала і не давала, а я хотіла просто гарного життя!

Мама все слухала і жодного разу не заперечила, коли я вже вибилася із сил в звинуваченнях, вона мене обняла:

– Все буде добре, головне, щоб з тобою все було добре, а все інше ми переживемо.

Мені хотілося й далі питати, що вона за дурниці несе, але я не мала сили і просто заснула. Вона мені не докоряла, коли маля вередувало, коли треба було з ним сидіти, щоб я довчилася, коли треба було грошей аби його одягнути і обути. Все мовчки, все спокійно і байдуже до всіх, головне робити.

А потім над нами змилосердився Бог – мене розшукали батьки Анатолія. Виявилося, що він попав в автопригоду і залишив після себе тільки дружину, а друзям проговорився, що мав любку при надії.

– Ми дуже хочемо бачити нашого онука і хочемо аби він ріс в добрі, – сказали вони мені.

А я подумала, що це навіть дуже непогано, тому перевезла сина і маму в місто і так ми й жили. Тоді мені знову всі заздрили і казали, що я щаслива. А я була щаслива, що моя мама виявилася найкращою у світі.

Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.

Фото Ярослава Романюка

Автор Ксеня Ропота

You cannot copy content of this page