Максим з Ніною жили душа в душу. Обоє працювали на деревообробному заводі та там і здоров’я залишили, проте, зарплатня була на ті часи непогана і їм вдалося квартиру вибити – живи та радій. Раділи вони й появі донечки та складали все на її навчання, аби вона так тяжко не працювала, як вони.
Проте, Надійка, не дуже цінувала батьківську турботу, бо вона хотіла більшого – кращої квартири, одягу, іграшок, як от у Інни. Вони нікуди не їздили, окрім села до бабусі і то там треба було працювати, а от Інна щороку на море з батьками їхала, потім такі фото показувала, що заздрила Надя несказанно.
Коли трохи підросла, то єдине, що тішило, що вона за Інну таки красивіша і ставніша – хлопці так і вилися. В п’ятнадцять вона вже зустрічалася з старшим хлопцем і неймовірно тим пишалася перед Інною, яка зубрила екзамени, щоб потрапити в університет:
– А толку? Все одно заміж вийдеш, а може й ні, – кривила рота в усмішці, – то нащо мучитися?
Вона не дуже вчилася, але навіщо?- вона скоро заміж вийде, Тарас їй скоро освідчиться.
В той період матір була змушена перебратися в село, щоб доглядати за бабусею, а тато працював позмінно, тому Надійка водила до себе свого Тарасика та не одного, а з компанією.
Одного разу батько повернувся зі зміни і побачив, що там в квартирі діється, нагримав на дочку та вигнав всю компанію на вулицю. Надійка, його маленька донечка, дихала перегаром і кричала, що піде з дому. На другий день з’явилася і Максим був неймовірно щасливий, що прийшла. А вона, зачувши батькову слабину, сказала, що якщо він скаже мамі, то вона піде жити до Тарасика. Максим мовчав заради Ніни, але вона таки дізналася, бо Тарасик не освідчився, але «подарунок» залишив – онучка. Донька пішла жити в гуртожиток, а онука залишила на батьків. Переживали вони за неї, але онук тішив їх та радував. Але, видно, щось було спадкове і Ніна злягла та не вставала. Донька злилася, що батько погано матір доглядає і квартира вся затхла та смердить :
– Пора вже її здати хоспіс, ти за нею не доглядаєш, а мені нема коли!
– Може, ти вгомонишся, Надійко? Скільки можна молодість свою тратити на гульки? В тебе ж дитина!, – вмовляв батько.
Але Надія привела до хати аргумент – нового чоловіка, який швидко показав батькам на двері. Отак на старості літ, вони опинилися на державній опіці, бо мали в житті лише один одного.
Надійка ще довго міняла чоловіків і її радувало, що тепер не треба тулитися в тісному гуртожитку. Син трохи заважав, але вона на нього не зважала.
Роки летіли і вже вона застала в хаті гульби, худа і зчорніла лементувала беззубим ротом аби вони виміталися геть, але син випхав її за двері.
Надійка часто проходить повз геріатричний диспансер, бо там точка здачі пляшок недалеко, але вона й не задумується, чи живі ще її старенькі батьки.