— Макаре, ти знову нічого не приніс додому? — Галина втретє зітхнула, глянувши на чоловіка.
В квартирі не було буквально й копійки. Холодильник стояв порожнім, Галина давно вимкнула його. Ще поки були крупи, можна було якось жити, але й крупи скінчились.
— Я стараюся, Галино! Але що я можу зробити? Справи йдуть гірше, ніж я очікував, — виправдовувався Макар, знімаючи куртку.
— Старатися! А жити як? Ти взагалі розумієш, що ми не витримуємо?! Ти обіцяв знайти роботу. От де ти був сьогодні? Хоч якийсь підробіток знайшов?
Макар, опустивши очі, сів на стілець.
— Я не можу так жити. Мені треба подумати, що робити далі. Занадто багато усього навалилось. Я не готовий до такого. Ти мене не розумієш. Одне тобі у голові – гроші. Я так не можу.
Цієї ночі Галина довго не могла заснути. Їй голова йшла обертом від усього, що відбувалось. Дитині місяць, вона не могла вийти на роботу. А Макар і не збирався. судячи з усього. Допомоги було чекати ні звідки.
Наступного ранку Галина виявила, що Макар зібрав речі й пішов до своєї матері. Нарешті Олена Костянтинівна отримала те, чого так прагла: свого сина.
— Тітко Ганно, я знову залишаю вам Валерію, добре? Вибачте. скільки незручностей вам діставляємо, — Галина нахилилася до старенької сусідки, передаючи доньку.
— Та що ти, Галинко, я рада допомогти. Тільки не переживай так, дитинко. Все владнається.
Галина працювала вдень офіціанткою в кафе , а вночі — прибиральницею в офісі. Вона робила все заради кращих умов для своєї дочки, яка, незважаючи на труднощі, росла доброю й розумною дівчиною.
Одного вечора, повертаючись із роботи, Галина підійшла до сплячої Валерії, ніжно торкнулася її волосся і прошепотіла:
— Ти заслуговуєш на краще, моя маленька. Мама зробить усе, щоб ти була щаслива.
Валерія була єдиною радістю її життя. Можливо, вона б давно опустила руки, але на що тільки здатна мама, яка захищає своє дитя. Галина робила неможливе.
— Мамо, ти не повіриш! Я зустріла чудового чоловіка, — Валерія сяяла від щастя повернувшись з інституту.
— Правда? А хто він? — злегка насторожено спитала Галина.
— Його звати Іван. Він працює викладачем у нашому інституті. Такий розумний, турботливий. Мамо, він чудовий! – щебетала щасливо донька.
Галина з усмішкою вислухала доньку. Так непомітно час минув. Уже велика її маленька доня стала. Ось, не зоглянешся. як і весілля зіграти доведеться.
Валерія вперше закохалася, але Галині було важко змиритися з тим, що чоловік той старший на 25 років. Та й вдівець з дитиною малою. Як Валерії буде з ним?
Одного вечора Валерія запросила Івана на вечерю до них додому. Галина відкрила двері й зустрілася з поглядом Івана. Їй аж світ перед очима пішов обертом. Він був високий, із сивими скронями й проникливими очима.
— Доброго вечора, пані Галино, — ввічливо привітався Іван.
— Доброго вечора, проходьте, — відповіла Галина, відчуваючи, як щось дивне коїться в її душі.
Протягом вечора Галина помічала, як Іван із повагою і ніжністю ставиться до Валерії, але не могла не помітити й того, як він іноді дивився на неї саму.
Кілька днів Галина ходила сама не своя. Навіть спати не могла, настільки неправильне у неї в голові крутилось. “Господи, Галю, чого тобі оце з голови зять не йде?”, – картала себе. Але нічого зробити не могла. Чекала і боялась зустрічі із нареченим доньки.
Іван не йшов, та й донька про нього майже не говорила – ходила засмучена і все більше плакала:
— Мамо, – підійшла одного дня. – Він сказав, що наші стосунки – помилка. Сказав, що не мусив себе так поводити. Вибачився. Пів року зустрічей помилка. Уявляєш, мамо?
А одного, коли Валерія була в інституті, Іван прийшов до Галини сам.
— Пані Галино, я знаю, що це виглядає неправильно, але я мушу вам сказати, що ви мене зачарували, – почав він з порогу, – Я не вірив що от так буває. Але я закохався. Побачив вас і пропав.
Галина відчула, як земля йде з-під ніг. Вона любила свою доньку більше за все на світі, але вона не могла не думати про Івана. Вона зачинила двері, але в очах були сльози.
— Мамо, ти щось не така останнім часом. Тебе щось турбує? — спитала Валерія одного вечора.
— Ні, доню, все добре, — відповіла Галина, уникаючи погляду дочки.
Іван зустрічав її з роботи і все частіше проводив додому. Вини розмовляли про все на світі і їм було цікаво разом. Іван був розумним, галантним і дивився на Галину закоханими очима.
Галина сама не відала, як бути далі. Валерія, ніби як заспокоїлась, бігає на пари, розповідає про нові знайомства. А Галина все ніяк не може зважитись і сказати їй правду.
Але чи варто ту правду говорити узагалі? Чи має вона право на кохання?
Головна картинка ілюстративна.
