За плечами лише невдалий шлюб, двоє невдячних дітей, а попереду безрадісна старість. А тут такий справжній чоловік, галантний кавалер, щирий друг, уважний слухач і нічого, що він старший за мене на двадцять років!
Леонід Павлович хоч і мав сімдесят років, але тримався ще дуже бадьоро, слідкував за своїм здоров’ям дуже ретельно і я його знала вже давно, проте він сам мене недавно спитав чи не могла б я до нього приходити і робити всі процедури, бо на вулиці була ожеледиця і він не хотів ще ускладнити собі життя.
Від зайвої копійки я не відмовлюся і додому вертатися теж не дуже хочеться, адже там… там улюблена донька з зятем і малою дитиною… Самі розумієте, що радості від такого життя мало, що у них, що у мене.
Коли ми з Михайлом розійшлися, то він забрав собі сина, бо той страшенно хотів жити з батьком і повіз його в своє село, де у нього вже була любов. Уявляєте, прийняли його батьки до хати вчительку пожити, а я собі все думала, чого то чоловік що вихідних та до батьків їде, а воно он що. Вчителька вже була при надії, тому мій Михайло спішив так, що залишив нам з донькою квартиру, а сам з сином подався в село. І отак донька з квартири й не планувала вступатися, привела до нас чоловіка і так живемо, виживаємо один одного, випробовуємо. Хто ж має менше терпцю і вступиться першим.
Поки нічия.
Я маю свою кімнатку, де живу з онучкою, їй вже п’ять років і думаю вже тепер, як буду жити з нею, коли їй буде п’ятнадцять?
Щоб знімати квартиру, то нема й мови, на мою зарплату медсестри та з нинішніми цінами. То хіба на кімнатку в гуртожитку, а там черга в ванну таки більша, ніж у нашій квартирі.
І отак я стараюся менше бувати вдома та шукати собі підробіток.
А тут не підробіток, а суцільне задоволення: чаю мені Леонід Павлович налляє, тортик підсуне, поспівчуває, ручку поцілує і гроші в неї всуне. Що ще треба?
Аж тут приходжу, а він мене з букетом розкішним зустрічає:
– Галю, нам так добре разом, ти осяяла моє життя, дала мені сили в прямому і переносному значенні цього слова, бо я не знаю, що без тебе б робив. Виходь за мене заміж!
Я й сама про то думала, адже чоловік одинокий, квартира своя, приємний він в усіх сенсах, будемо отак жити без сварок, що мені ще хотіти? Я радо погодилася. Ми розписалися і я переїхала жити до Леоніда і ніяк не могла натішитися тому, що сплю сама в кімнаті, що за ванну не треба гризтися, на кухні нема тисняви…
Десь місяць все було просто чудово, але потім… Потім почалося казна-що…
– Галиночко, мені треба дорожчі ліки, я був на прийомі і приватного лікаря і він мені прописав ось такі, але вони трохи дорогі, а моя пенсія менша.
– Галиночко, я не буду їсти такі сосиски, вони шкідливі для мого шлунку.
– Галинко, мені треба рибку тричі в тиждень…
– Галинко, мені потрібен тонометр новий…
– Галинко, мені треба в санаторій, ти б могла взяти підробіток аби оплатити все?
Я кліпала очима і не могла зрозуміти, де я маю набрати стільки грошей аби забезпечити цього чоловіка?
– Галинко, ти для мене грошей шкодуєш? Але ж тобі дістанеться квартира після того, як мене не стане.
Я дивилася на Леоніда Павловича і питала себе, кого ж не стане швидше з таким підходом? Адже у нас тільки й розмов, що про його аналізи і як їх покращити і ні про яке цілування рук вже й мови не було.
А одного вечора, коли Леонід вкотре милувався своїми аналізами і мріяв про санаторій я милувалася своїм відображенням в дзеркалі і мріяла вернути собі себе колишню. Не розумію як, але я виглядала на сімдесятирічну жінку, а Леонід з кожним днем наче молодів.
Вернулася я в свою квартиру, хай тісно і злісно, але все мені знайоме і прогнозоване. Не розумію, що то таке було зі мною?
Історія основана на реальних подіях, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота