Так, багато років тому, коли привів мене Дмитро знайомити до своєї родини, вони мене не прийняли. І не просто не прийняли, а його батько в усіх фарбах описав синові, як він мене бачить, висвітив всі мої недоліки, а Дмитро мене й покинув. Він не знав, що я була вже при надії та й я сама не знала. Думала, що то у мене від нервів таке, а потім вже й пізно було щось робити.
На світ з’явилася донечка, батьки раділи дитині, але вже не думали, що я колись вийду заміж. Довгими одинокими ночами біля дитини я уявляла, що стаю дуже багатою чи знаменитою і Дмитро сам прибігає до мене, перепрошує, а я йому каже:
– Хочу від батька твого почути, як він мене перепрошує.
А той заглядає мені в рота та каже, який би він був щасливий, якби я стала його невісткою.
Отакі були мої молоді мрії, але реальність була геть іншою. Пішла я працювати на завод, батьки няньчили по черзі дитину, тяжко працювала, відмовляла собі в усьому, адже в мріях я була тим, ким хотіла без нових чобіт чи теплого пальта.
На заводі я й зустріла Павла, чудового чоловіка, який з самого початку почав мене опікати, допомагати і я йому довірилася.
Йшли роки, у мене були з Павлом ще двоє синів, мою доньку він так само вважав за свою, все було добре, але ж минуле воно часто вилазить з геть несподіваного боку.
Стала моя Рита на порі і постало питання чи запрошувати на весілля рідного батька. Вона знала, що Павло їй не рідний, але за справжнього ніколи мене й не питала. А тут і каже:
– Мамо, може ти підеш його й запросиш? Може, ми будемо великою родиною?
Я не хотіла їхати, але ж треба, раз донька попросила таке. Дмитро був з далекого села, з іншого району, тому я довго туди добиралася, а, поки згадала, де він жив та порозпитувала, то й на обід потрапила.
Двадцять п’ять років минуло, а на тому подвір’ї нічого не змінилося. Я зайшла до хати і очі свої забула – такого безладу і запаху я в генделику хіба чула. Звідкись виповзла жінка і спитала, чого мені.
– Я Дмитра шукаю, – кажу їй.
– Нема Дмитра вже роки.
– А ви хто?
– Я його сестра. Слухай, позич пару гривень…
Я витягла з кишені решту, яку дали в автобусі і кинулася з хати, а на зустріч мені шкутильгав чоловік з велетенським коштуром.
– Ти хто і чого тобі треба? До Марусі прийшла гульбанити, то я тебе швидко перехрещу!
Я бігла з тієї обори і аж не вірила в те, що я побачила. От тобі й маєш – перед цими людьми я мала припадати?
Щоб дотягнути до їхнього рівня я мала стати багачкою і знаменитістю – гірко думалося мені.
Приїхала додому і сказала доньці, що батька не застала, вони виїхали за кордон. Не хочу я аби мої свати дізналися, що за родину ми маємо.
Донька засмутилася, вона може теж має щодо батька ілюзії, як і я колись мала. Я їй все обов’язково розповім, тільки не хочу їй псувати весілля. Потім розкажу, що деякі люди заслуговують на те аби їх забути і не згадувати. Як подумаю, що я жила б в цій родині, де батько навчив дітей такої поведінки, то дякую Богові, що відвів від мене. Таки правду кажуть, що все, що не діється – то на краще, правда ж?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
