Зараз у мене чоловік, діти, онуки, кіт. Все є, а щастя нема.
– Ти забагато хочеш, – каже мені подруга, – У всіх так в твоєму віці. Головне аби здоров’я було, а все інше – дурниці!
А я не хочу, щоб як у всіх! Я не хочу, щоб було щось одне, що постійно треба вибирати між чимось і чимось, а не отримати все зразу! Ще колись я обирала між взуттям для дітей і взуттям для себе та купувала дітям, при тому я була щаслива! Я бачила, що їм тепло і зручно, тому мені не так було соромно на людях в своїх протертих капцях.
Я обирала між вихідними з чоловіком і вихідними у мами в селі, та обирала останнє і знову ж була щаслива – бо я знала, що привезу важкі сумки зі смаколиками, як всі будуть їсти домашні сирники і радіти.
Тоді у мене було щастя. Я всім його роздавала на право і на ліво!
Тобі, доню, треба весілля? Чудово! Навіщо нам з батьком кудись їхати відпочивати, якщо головне ж твоє щастя.
Синові треба допомогти з квартирою – та запросто, навіщо нам заощадження на старість, коли у нас такі чудові діти?
А от чоловік! Я думала колись, на початку стосунків, що він зробить мене щасливою. Вічно і безмежно щасливою, огорне турботою та піклуванням, гарними подарунками, неперевершеними сюрпризами, щоденними квітами і запевняннями в любові і моїй виключній ролі в його житті.
– Що я без тебе?, – зазиратиме він мені в очі і я знатиму, що це щира правда.
А я просто буду. Отака, як є буду і все одно він без мене не зможе жити, буде обожнювати та захоплюватися.
З самого початку так і було. Були й квіти, й захоплення і дорогі подарунки. Весілля було таке пишне, що всі подруги мені заздрили, адже він сам все оплачував.
– Але тобі пощастило, – казали вони мені, а я тільки плечима стенала – це йому пощастило.
А далі почалося життя і почалися в мого чоловіка проблеми в бізнесі, перестали текти подарунки, квіти і слова кохання. Він приходив хмурий і його не радував ні мій вигляд, ні смачна вечеря, ні порядок в домі.
Невдячний – все частіше думала я і щастя потроху почало оминати наш дім.
Були винятки, коли у нас з’являлися діти, ті перші ніжні дні, коли чоловік біля тебе і допомагає, дякує тобі за подвиг і тулиться до малюка.
Але далі йде дуже багато днів, коли ти сама в безперервному скигленні з усіх боків, без сну і відпочинку, без підтримки.
– Всі справляються, а ти не можеш?, – все частіше лунає від чоловіка замість слів любові.
І кожного дня щось нове і нове, яке відволікає тебе від себе і поглинає. Нема вже тебе, а є лиш «ми поїли», «ми сказали перше слово», «ми таке не любимо».
Нарешті ти від того «ми» всіма силами звільняєшся і наступає інше – ти вже й сама себе в дзеркалі не впізнаєш і питаєш себе – хто це такий?
Хочеться скоріше переродитися в того прекрасного метелика з цієї гусені з такими ж перетинками на тілі.
Але то нема грошей, бо твій чоловік прогорів, то нема часу, бо треба заробляти гроші, то нема сили, бо ти все маєш встигати.
І от тобі п’ятдесят років, а щастя нема. Поманило колись гарною упаковкою і зникло, а ти тішся нею та вдавай, що це так має бути, он у всіх так, заспокойся.
Жінки, жіночки, як стати щасливою? Хтось розкрив цей секрет? Підкажіть, розкажіть, поділіться, порадьте!
Я не вірю, що знову треба обирати між чимось і чимось, бо воно просто зобов’язане бути і все. Як частина тебе. Хтось його має?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
