– Мамо, ти пристойна жінка! Як ти взагалі на таке наважилася?
Я б їй пояснила, але певна, що вона не зрозуміє, так, ситий голодного не розуміє.
Як пояснити, що ти зараз відчуваєш щастя, літаєш мов на крилах своїми п’ятдесятирічними ногами землі не торкаєшся.
– А хіба з батьком було не так?, – питає вона мене на мої спроби пояснити, що я відчуваю.
– Та коли воно, доню, було те щастя, я ж його уже й не пригадаю.
Так, це правда, я не пригадаю чи була з чоловіком така окрилена, хіба в період закоханості. Але все життя хіба я була щаслива кожен день? Завжди якісь обов’язки, настанови, перешкоди, те й робила, що на всіх оглядалася. І так головою вертіла, що не одразу й зрозуміла, що в чоловіка хтось є.
А він мене запевняв, що це випадковість і нічого не означає, що він любить мене і дітей та не планує йти з родини. І відтоді я завжди була насторожі, проте, сама розуміла, що й так нічого не вдію.
Ми прожили так з Ільком тридцять років отак, далі його не стало і я почала думати, що вже далі мене чекає лише допомога з онуками дітям, далі когось з онуків в себе прийму і так по всьому.
Але моя сусідка Ніна почала мене витягувати «в люди», як вона це називала.
– Знаєш, ми б і раніше з тобою потоваришували, але твій чоловік відбивав усіляку охоту до вас ходити в гості. Як ти з ним стільки часу прожила?
– Сама не знаю, – чесно відповідала я.
І вона мене то в театр, то на прогулянку, то в кафе і я там з багатьма людьми познайомилася, дуже приємними і чоловіками, і жінками. Стало мені цікаво й книжку можну почитати, і в’язати навчитися, і вишивати, і в кіно піти.
А далі Ніна каже:
– Давай на танці підемо? Ти ж бачила той фільм з Річардом Гіром? Може, й ми своє щастя зустрінемо?
Я пішла, бо колись дуже мріяла навчитися отак гарно танцювати. Але завжди не було з ким і попробувати, бо навіть на весіллях Ілько брав до танцю кого завгодно, лиш не мене.
І отак ми пішли, а там такі ж самі жінки з мріями і пару чоловіків, теж з мріями знайти жінку і сісти їй на голову. Я вже таких одразу бачу, бо вся поведінка, як в Ілька.
Але до нашого вчителя танців заглянув його батько і запримітив мене. Він на десять років старший, вже роки в Європі і мене кличе з собою.
– Одружимося там і будеш мати право на посвідку. Що скажеш?, – спитав мене Вадим.
Та я тільки за! Тільки прийшлося дітям сказати і тут донька прийшла мене повчати.
– Мамо, та тобі скільки? Яка Європа? Який чоловік? Тата тобі мало? Думаєш, що інші інакші? Та й що ти плануєш з квартирою робити? Продати?
– Ні, буду здавати і відкладати собі на старість.
– Ну ти й даєш! А про мене ти не подумала? Може, мені теж треба гроші, а тобі хай твій благовірний новий дає!
– Доню, я не хочу в такому тоні говорити, але раз на те пішло, то чому б твоєму чоловікові тобі не давати гроші, а не проїдати їх в кафе? Та й ти теж живеш на широку ногу і щотижня в тебе по кілька відвідин кафе чи ресторанів, на таке життя ніякої зарплати не вистачить!
– Ні, тебе буду слухати. Все життя на кухні, хіба на весілля десь ходила і то було шкода собі на зачіску і одяг. Думала, що я нічого не розуміла? Я так як ти не хочу жити, а хочу брати від життя найкраще.
– А мені чого не можна найкраще?
– Бо ти така, що з тобою все «найкраще» вже позаду!
І тепер я не знаю… Може, донька й права? Та й чи не зміниться відношення Вадима до мене там, на чужині? Як мені вчинити правильно?
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
