Ми з моїм чоловіком разом вже 30 років. Але минулого року прийшов час залагодити всі справи. У тому числі і оформити стосунки. І все б нічого, навіть хвороба відступила. Але залишилося сум’яття і подив.
Болячку свою не афішувала, але хтось бачив як чоловік мене лису вигулював, комусь самі сказали, хтось не полінувався пости в соц. мережах простудіювати і проаналізувати… Словом, багато-хто з друзів і знайомих в курсі моїх проблем.
Розписалися ми 20 листопада. І в новорічну ніч почалося. Зайшла під ранок приятелька. На той час наші гості вже розійшлися. Чоловік ліг спати, а ми з нею залишилися посидіти – поговорити. Слово за слово запитує вона мене: “А ти вирішила кому Андрія (чоловіка) залишиш, коли тебе не стане?”
Чесно кажучи, я навіть дар мови втратила. Ну, думаю, випила тітка зайвого… Але вона продовжує:
“Ти ж розумієш, що тобі не багато залишилося. Ну що чоловік один сумувати буде? Не старий ще. Ти б поговорила з ним, сказала б що хочеш щоб він потім зі мною жив. А що? Я ще молода, хорошою дружиною йому буду “
Дійсно відносно молода – тільки 50 виповнилося.
Якось закінчила цю розмову, пославшись на втому. Але осад залишився…
Минуло кілька тижнів. Вийшли з іншою приятелькою прогулятися. І вона туди ж…
– Ти вже говорила з Андрієм як йому жити, коли тебе не буде? Розумієш ж, що це скоро настане
– Взагалі-то в мене зараз полегшення і плани ми поки будуємо на спільне майбутнє.
– Добре якщо так. Але статистика говорить про зворотне, дивись скільки вже наших ровесників пішло. Ти б натякнула йому, що я – жінка забезпечена, зі мною проведе безбідно старість. І я б з ним із задоволенням.
Та що ж ви як змовилися? Мене вже схоже зовсім в інший світ відправили. “Спадщину” знайшли…
А на цьому тижні дзвонить інститутська знайома:
Як ти? як самопочуття? У мене ділову пропозиція. У тебе з грошима не дуже. А я знаю, що ситуація багато коштів вимагає. Хочеш оплачу тобі обстеження і ліки, а ти Андрію скажеш, що хотіла б щоб він зі мною жив, коли тебе не стане. А що? Тобі вже все одно буде. А я хоч старість з хорошим чоловіком проживу.
Люди! Ви що? Я жити збираюся! З чоловіком, якого кохаю. Та й чоловік мій – не квартира, яку в спадок залишають.
Як можна хотіти жити з людиною, не поважаючи її? А як можна поважати, якщо продати її просиш, не залишаючи їй право самій вирішувати як жити?
Чи це тепер нормально? А ви як вважаєте?
Автор: Zhabka mandrivnytsya.
Фото ілюстративне.
