За Павла я вийшла заміж, бо ж треба вийти заміж. Я не красуня якась, приданого не маю, працюю на фабриці і батькам по господарству допомагаю. Отак гуляли компаніями і всі вже оженилися, а ми з Павлом наче останні залишилися. Його ніхто не хапає і мене теж, то якось так і зійшлися вже коли було нам під тридцять і тоді вже вважалося, що ми заходилися.
Прийшов Павло жити до нас, далі у нас з’явилася донечка. А потім почав Павло характер показувати і поставив нас усіх перед фактом, що у нього має бути частка в нашому домі.
– Я не буду й копійки тратити на цей дім, якщо не пропишете.
Батьки його й прописали, наче знову він заспокоївся, але далі почав веселенький приходити додому. Поки тато був при силі, то він не на всю потугу проявлявся, але як тата раптово не стало, то вже дуже нам було важко з ним жити. Все він приймав в штики, навіть, як робилося так, як він говорив.
Мама мені радила закривати очі на все.
– В дитини має бути тато, а хто тепер так не живе?, – казала вона.
Я справді то від однієї подруги чула, то від іншої, що й їхні чоловіки не ідеальні, тому зітхнула і пристосувалася. Далі у нас і синочок на світ з’явився і стало ще більше приводів тримати чоловіка коло хати.
Але не весь світ, що в вікні. Пішла я працювати в місто і там теж жіночий колектив, але й мови нема про те, щоб чоловік якійсь жінці таке виказував. Навпаки, кажуть, що й квіти дарують, що їдуть разом на море, збирають на меблі чи машину.
А у нас, що батьки до хати пристарали, те й є. Всі гроші чоловік тримає при собі і треба йому казати на що саме мені треба.
Тоді я й вирішила, що не буду більше так жити, а зі своєю зарплатою й сама дітей на ноги поставлю.
Прийшла і сказала, що ми розходимося. Чоловік засміявся, сказав, що я жартую, але я була непохитна.
Спочатку він діяв як завше, мовляв, кому ти треба і що без його грошей я не справлюся, а потім таки пішов.
Я зітхнула спокійно, але тут не місто, без чоловічої руки ніяк – то скосити, то прибити, то перенести. Доводилося мені просити родичів чи наймати людей для роботи.
І тут Павло почав приходити та робити ту роботу, яку має робити чоловік і все без лишніх слів. Дітям подарунки почав приносити, мені квіти, почав казати, як він помилявся і які дурниці робив, бо тепер він чітко розуміє, що втратив.
– Якби ти, Марічко, дала мені шанс, то все було б геть по-іншому, – казав він з таким виразом чесності та вірності на лиці, що як не повірити?
Я дивувалася, що за місяць людина могла так змінитися і потім подивилася, що чоловіка мені таки в господарці треба, то чого не свого ідеального, який он як змінився і ще й рідний мені. Знову у моєму серці розквітла любов до Павла, згадала, що ми на початках добре жили і як він змінився, то лише так і житимемо – в мирі і злагоді.
Ми навіть шлюб взяли, щоб підтвердити наші наміри перед родичами і друзями. І зажили довго і щасливо…
Якби не так. Через кілька днів чоловік став таким, як і був. Не було й сліду від того доброго хлопця, який хотів відновити родину.
І знаєте, чому я не пішла від нього – стало незручно перед родичами і друзями.
– Що люди скажуть, – казала мені мама, – Вже шлюб взяли, то живіть.
І отак я до п’ятдесяти років дотягнула. Ніякого толку з чоловіка не було, бо з часом він і по господарці нічого не хотів робити. Все було на мої і мамині руки, але як вже мама прислабла і все на мене звалилося, то я й вирішила розпродати господарку. Діти в місті, їм нічого з села не треба, то нащо я буду собою так крутити? А далі й до чоловіка дійшла черга, бо як нема господарки, то нащо мені його в хаті?
Але не тут було, бо вперся Павло, що нікуди не піде з хати і що там є його частка.
– Ти хочеш – ти й йди з хати. А я тут прописаний і моя одна четверта.
А далі я спокою не маю, бо жодного дня не було спокійного.
– Як я не буду тут жити, то ніхто не буде.
Отак я опинилася на чужині, щоб на свій куток заробити, бо з чоловіком жити не буду, то я вже остаточно для себе вирішила і ні на кого дивитися не буду.
Тільки от роки мені мої хто верне – люди?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота