Ми з Миколою були сусідами по сходовому майданчику, ходили до однієї школи, але в різні класи, бо я була молодшою на два роки. Між нашими батьками були добросусідські відносини, а Коля був для мене і як брат, і як рицар, готовий захистити свою даму в будь-яких обставинах. Тож, як тільки нав’язливі залицяльники переходили мені дорогу, досить було сказати, що покличу Колю.
В пору нашої юності я закохалася в Миколиного однокласника Любомира, веселого й талановитого хлопця, що чудово грав на гітарі, складав пісні і малював портрети. Він любив перебувати в компанії дівчат, але, на заздрість його прихильниць, перевагу надавав мені одній. Принаймні, так здавалося. Та Коля, на правах мого рицаря, по-дружньому застерігав мене не захоплюватися так Любком, буцімто, легковажний, любить подобатися дівчатам, без жалю їх кидає. Та я тільки махнула рукою на йому турботу, мовляв, не пхай свого носа до чужого проса.
Та прийшов час і Миколі закохатися. І за збігом, це вже була моя однокласниця. Ми з нею не дружили, але Женя мені дуже подобалася. Справді, вони з Колею були ідеальною парою, такі обоє спокійні, серйозні, вже й з батьками знайомилися, ніби до весілля йшло. Та Миколиного тата щось не влаштовувало в майбутньому сватові: чи вони були колишніми суперниками, чи якась інша причина, дотепер невідомо, але бачити синову дівчину невісткою не мав ніякого бажання. Тато Жені також не був у захваті від доньчиного обранця. Микола був не з тих, що кориться батьківській волі, коли йдеться про його особисте щастя, але Женя була занадто вразливою, наперекір батькам йти не хотіла, поїхала в інше місто, де згодом вийшла заміж.
Як страждав Коля, було відомо, напевне, тільки мені одній. Я чомусь почувалася винною, бо сама купалася в своєму щасті, а другові раніше казала, що він із Женею – ідеальна пара. А воно не так вийшло. Євгенія виявилася занадто слабкою, не захотіла поборотися за своє кохання. Не Джульєтта вона, і не Наталка з творів класиків драматургії, а, може, не настільки сильно кохала Миколу, як кохав її він.
Нас із Любомиром також вважали гарною парою. Він намалював мій портрет, присвятив мені пісню. Я була щаслива, чекала освідчення й пропозиції вийти заміж. Але мій творчий хлопець не спішив просити моєї руки й серця, бо в його планах не було створення сім’ї, адже, як сам сказав, побут, родина, діти, дружина не могли йому давати натхнення, бо він – людина вільна, а я – його муза – маю тільки надихати.
Щоранку він хоче бачити мене привабливою, коли подаю йому каву в ліжко, а не смажу котлети на кухні, а вечорами зустрічаю його у вечірній сукні, і ми йдемо до ресторану, де музика грає й пари кружляють у танці. І я, захмеліла від кохання, всупереч батькам, що були проти, аби я жила «на віру», почала мешкати в Любомировій квартирі.
Наше богемне життя не було безхмарним. Гроші танули, як сніг навесні, через що спалахували сварки. Я із музи поступово перетворювалася на Попелюшку, бо таки треба було і котлети смажити, і мити-прибирати, до ранку принца чекати, який насолоджувався свободою від побуту, музикою й спілкуванням із творчою елітою, яку мені, казав Любко, нізащо не зрозуміти.
Я все частіше згадувала Миколу, його слова про легковажність Любка. Коли я дізналася, що давно вже не була єдиною музою в Любомира, пішла від нього. А Микола був далеко, він поїхав у Європу, щоб заробити грошей на авто. І мені не було кому вилити свою душу, рідні тільки дорікали: «а ми тобі говорили, а ми тобі казали».
Якось повертаюся з роботи, чую хтось сигналить, і з машини виходить Коля. Змужнів, посоліднішав. Я йому зраділа, як рідному. Ми під’їхали до парку, щоб спокійно поговорити. І тут я розплакалася в нього на плечі, розповідаючи про своє недовге сімейне життя. Він не дорікав мені, нічого не сказав, тільки зітхнув і легенько погладив моє волосся.
Відтоді ми кожного дня гуляли містом, багато розмовляли про життя. Я несподівано відчула, що кохаю Миколу, думаю тільки про нього, мрію про тихе сімейне життя тільки із ним, хочу створювати родинний затишок тільки для нього.
Друг Коля залишився в минулому. На зміну прийшов коханий Микола. Але я знала, що в його серці досі мешкає Женя. Коли він сказав, що знову поїде за кордон, я не витримала: «Я не зможу без тебе, Колю».
Моє освідчення знайшло відгук у серці Миколи. Ми скромно одружилися, просто розписавшись у РАЦСі. Коля таки поїхав за кордон. Він хотів заробити на квартиру, щоб ми проживали окремо.
Якось у місті я здаля побачила Женю, що вела за руку маленьку дівчинку. Від однокласників дізналася, що з її чоловіком сталося непоправне, і вона змушена була повернутися до батьків.
Я спочатку вирішила нічого не казати Колі, поки не повернеться додому, але мене почало мучити сумління, і я повідомила йому сумну новину про Женю. Коли Микола приїхав, ми зайнялися купівлею квартири.
Я побачила в його настрої зміни, хоча зі мною він був підкреслено ласкавий та уважний. Він говорив мені, що бачився з Женею, познайомився з її донькою. Я бачила, як Микола страждає, адже він кохає Женю, а мене тільки жаліє. І я зважилася на вчинок: «Миколо, любий, я тебе відпускаю. Я не зможу бути щасливою, коли ти страждаєш. Залишимось друзями. Будь щасливий».
Микола мовчав, а я мовчки почала збирати його речі. Мені так хочеться почути від читачів слова підтримки і розуміння. Скажіть, чи добре я вчинила.
