Батьки розлучилися, коли мені було тринадцять. Це було дивно, незрозуміло і страшно — я любила і батька, і матір, вважала нашу сім’ю благополучною та щасливою, і те, що тато пішов до іншої жінки стало для мене величезним випробуванням.
Десь через два роки мама зійшлася з іншим чоловіком, і він переїхав жити до нас. Хороший і добрий дядько Ярослав намагався потоваришувати зі мною і моїм молодшим братом. Він купував нам все, що ми хотіли, влаштовував сімейні свята та походи, возив нас на риболовлю та на море, дуже любив нашу маму і намагався зробити нас усіх щасливими.
Мій братик (на той момент йому було 7 років) справді прив’язався до нього, почав називати Ярослава татом, а от я так і не змогла прийняти чужого чоловіка і всі його спроби зблизитись сприймала принципово холодно.
Після навчання я вийшла заміж, народила доньку, однак дуже швидко розійшлася з чоловіком, бо так і не змогла повністю віддатися стосункам, мабуть, дитяча образа на батька вплинула на моє ставлення до чоловіків.
Потім братик влаштувався служити за контрактом і поїхав до іншого міста. Мама з вітчимом залишили мені квартиру, а самі переїхали жити до села, де у вітчима залишився будиночок від якихось родичів. Я жодного разу до них не приїжджала, з мамою бачились тільки тоді, коли вона сама приїжджала до мене в гості, щоб побачитись із онукою. Вітчимом я не цікавилася взагалі, хоча мама передавала від нього привіти та гостинці.
А потім мами не стало. Буквально за кілька місяців.
Тільки-но встигли попрощатися з мамою — як занедужав вітчим. Пролежав у лікарні півтора місяці, а потім його виписали і відправили додому. Ярослав потребував постійного догляду.
Тоді я вперше приїхала до нього в село і була вражена побаченим. Не уявляю, як мама жила в таких умовах. Пічне опалення, в будинок підведена вода, але щоб покупатися чи навіть просто помити посуд, її треба гріти в каструлях, туалет на вулиці.
Дядько Славко так щиро зрадів моєму приїзду, навіть підвівся з ліжка, щоб мене обійняти. А в процесі розмови я раптом зрозуміла, що чоловік вирішив, що я заберу його до себе жити. Але ж я про такий варіант навіть не думала — спочатку хотіла просто найняти йому доглядальницю, але, побачивши умови в будинку, в голові промайнула думка влаштувати його в будинок для людей похилого віку. Про що я йому й сказала.
Вітчим насупився, перестав розмовляти і відповідати на запитання, а я дивлюся на нього і розумію, що він мені зовсім чужий! Я просто не зможу не те що доглядати за хворим, а навіть просто жити з ним в одній квартирі! До того ж, у мене маленька донька, яка вимагає дуже багато часу та уваги.
І ось тепер я розгублена. Я розумію, що не хочу забирати вітчима до себе, але почуття обов’язку (переважно перед мамою) не дозволяє мені покинути його в такому становищі. І я не знаю, що зіпсує моє життя більше!
Фото ілюстративне.
