fbpx

В руці дрібно тремтіла слухавка, а з очей градом котились сльози. – Синку! Хіба ж я вигадую? Немає в мене звички такої – байки казати. Не привчена. Я ж багато не прошу. Просто приїдь на тиждень-другий. Зле мені. сину. Батько твій покійний снився… – Знову за своє?! Скільки можна? – скрипів голос у телефоні.

Уперше в житті Катерина так просилась. І перед ким? Перед власним сином.

В руці дрібно тремтіла слухавка, а з очей градом котились сльози.

– Синку! Хіба ж я вигадую? Немає в мене звички такої – байки казати. Не привчена. Я ж багато не прошу. Просто приїдь на тиждень-другий. Зле мені. сину. Батько твій покійний снився…

ЗА матеріалами – “Є”.

– Знову за своє?! Скільки можна? – скрипів голос у телефоні.

– Постійно проблеми створюєте – і собі, і комусь. Гикавка нападе, то теж будете казати, аби приїхав?

– Я тебе, сину, ніколи дурницями не турбувала. Лише зараз прошу – приїдь. Тобі ж не важко з роботи відлучитись. Сам собі начальник, не треба ні в кого відпрошуватись. Машина під рукою. За годину будеш тут…

– Мамо! У мене завтра важлива зустріч із компаньйонами. Я не можу отак взяти і все покинути. Приїду на наступних вихідних.

– Аби не пізно було, – прошепотіла зшерхлими губами.

Телефон занімів. Катерина довго й невідривно дивилась на знімок, де вони з чоловіком і синочком щасливо усміхаються. Біля серця тиснуло. Морозило, то палило жаром. Це вже, мабуть, прийшов її час… Нещодавно до лікаря приходила, а той оглянув, знизав плечима і виніс вердикт:

– Старість, Семенівно. А це, на жаль, не лікується. Моя порада – поїдьте в санаторій. Там відновите сили, підлікуєте організм…

Ось так… А син каже – вигадує…

День золотою скибкою сонця закотився за обрій. Сірі сутінки підкрались на м’яких лапках і зазирнули у вікно. Катерина зморено прилягла на краю ліжка. Важко дихала, у голові паморочилось. Змусила себе підвестись. Знайшла пігулку, поклала під язик. Ще трохи постояла коло вікна, спостерігаючи за вечірньою дитячою метушнею, а тоді рішуче ступила до дверей.

– Діточки! Ходіть-но сюди! – гукнула до малих, і ті з радісним гомоном полинули до відчинених дверей.

Любила дітвора бабцю Катерину. Вона щоразу гостинці усім роздавала, щедро обдаровувала колядників та щедрувальників, розповідала безліч цікавих історій. Бувало, збере коло себе малечу, посідають у затінку старої липи, і линуть оповідки одна за одною. Аж роти повідкривають малі слухачі, слідкуючи за кожним жестом Катерини.

Прагне вона дитячого тепла. Сина вже так давно не бачила, що й забула, як він виглядає. Онуки теж не хочуть в село їхати. Які їм тут розваги? Вони ж звикли до комфорту, до розкошів. А старої баби з порепаними від землі руками змалку соромились…

От недарма хтось розумний сказав, що гроші псують людину. Доки її син Василь мав невеликі статки, то й про батьків не забував, часто навідувався, аби в господарстві підсобити. Та як пішов у бізнес і нажив гарні гроші, то візити в село порідшали, а згодом майже припинились. Все відмахувався, що часу не має. А сам вже й забув, як батьки піклувались про свого одинака, працювали від світання до смеркання, аби забезпечити йому достойне життя…

Що ж… Хай все буде так як є… Нічого не вдієш. Доки був чоловік, то не відчувала самотності, а як відійшов за межу земного життя, то стала вона сама, як палець. Єдина відрада – чужі діти. Ось у хаті ніде сісти, стільки їх зібралось. Сидять, принишкли, сяють на жінку променистими оченятами. Відчинила Катерина шафку, дістала скриньку, куди кілька останніх років складала пенсію. Думала, синові віддасть. А раз так, то вчинить по-іншому…

Роздавала дітям гроші і примовляла:

– Беріть-беріть. Віддасте батькам, нехай вам гостинців куплять. Згадаєте стару бабу добрим словом.

Одні брали, інші віднікувались. Але вона наполегливо вкладала у стиснуті долоньки хрусткі купюри. А тоді попросила сусідську дівчинку Марину, аби та покликала маму. Малі гості порозходились, а за кілька хвилин у двері постукала мама Марини – Світлана.

– Що це ви надумали, тітко Катре? Навіщо гроші дали?

– Я ж – від чистого серця. Купиш щось малій. А тебе погукала от для чого: у цій скриньці – гроші на день останній. Раптом що – стоятимуть у шафці. Щоб знала…

– Господи! Тьотю, що ж ви таке кажете? Ще жити й жити, а не про таке думати.

– Добре жити, коли відчуваєш сенс існування, а коли цього немає, то роки марнуються…

Доки говорили, то у двір посходились батьки інших дітей. Хотіли повертати Катерині дарунки, але та й слухати не бажала. Тож трохи погомоніли й розійшлись по домівках. Дорогою стиха перемовлялись, обговорюючи Василя.

– Таке виросло – хай Господь помилує!

– А як вони з дідом Славком увихались, щоби синові жилось добре!

– Еге ж! Дбали-дбали й надбали… Немає кому й води подати на старості літ…

… День за днем минав, як у важкому сні. Катерині ставало то гірше, то краще. Сусіди навідувались. їсти приносили. Дільничний лікар щодня приходила, наполягала на стаціонарному лікуванні.

– Краще вдома останні дні провести, – казала на те Катерина…

Сьогодні ж їй стало зовсім зле. Літнє сонце здивовано глипало з вікна на змарніле воскове обличчя Катерини: чи ж це та жіночка, що здоров’ям пашіла, веселою піснею день починала й завершувала, а роботи здатна була переробити як мало кому під силу?! Чого ж вона така стала? Де ті очі, щастям сяючі? А немає. Все ще живе, а душа згоріла. Дивиться на мовчазний телефон і задихається від гнітючої тиші. Пронизуючої, нищівної тиші. Лише квіти пахучої герані ловлять кожне зітхання дбайливої господині, всотують ясно-зеленим листям невидимі нитки болю, що завис у повітрі…

… Василь Святославович приїхав із далекого відрядження стомлений, але щасливий. Нарешті вдаюся домовитись із японськими виробниками про співпрацю! Раніше це було нездійсненною мрією…

Порелаксував у розкішній душовій, заварив горнятко кави й втішено прикрив повіки: що йому ще не вистачає для повного щастя? Одразу й на думку не спаде. Але, як то кажуть, немає меж досконалості. Треба постійно прагнути кращого, ніж є вже сьогодні…

За вечерею зібралась уся родина. Дружина Жанна, колишня швачка з ательє, що перетворилась на пещену розцяцьковану ляльку, манірно кліпнула густо нафарбованими нарощеними віями.

– Любий, там тобі кілька днів тому лист прийшов.

– Звідки?

– Із села.

– Що хочуть?

– Не знаю. Не читала. Він лежить на столі у твоєму кабінеті.

Після вечері попрямував у кабінет. Хвиля неприємного передчуття збурювала душу. Швидко здолав сходи на другий поверх, штовхнув двері й зупинився поглядом на столі, де лежав невеличкий конверт.

«Василю Станіславовичу, мушу повідомити вам гірку звістку – не стало Катерини Семенівни. Ми намагались із вами зв’язатися, але на роботі нам повідомили, що ви у відрядженні, а вдома ніхто не брав слухавки…

Мама чекала на вас. На жаль, так і не діждалась. Відійшла вночі, бо ще ввечері я до неї заходила (приносила поїсти), а вже вранці не застала. На столі знайшла вашу адресу й номери телефонів. Розуміла, що телеграму вам відправляти не варто, бо повернетесь не скоро, тож вирішила написати листа…

Не маю жодного права вас засуджувати. Хочу тільки сказати, що тітка Катерина дуже переживала. Вона й змарніла від самотності. Якби ж ви знали, як щоразу, на кожне свято й щовихідних вона вас виглядала! У кожній чужій дитині вас бачила. Не раз казала, що Василько для неї – цілий світ, ціле життя…

Не знаю, чи вдасться вам навідатись у село, бо постійно зайняті, але постарайтесь. Дуже важко дивитись на порожнечу у вікнах хатини покійної тітки! Варто також відвідати останній спочинок ваших батьків, аби чужі люди не виполювали там бур’яни…

Світлана Коломієць, сусідка вашої покійної мами».

Наче невидима рука взяли горло. Довго сидів за столом, втопаючи у розкішному шкіряному кріслі, й застиглим поглядом дивився на рівно виведені рядки листа. Врешті підвівся. Налив у чарку дорогого марочного напою й одним махом перехилив. Чого ж так погано? У скронях пульсував спогад. Знову сів у крісло й затулив обличчя руками. Враз чітко побачив маленького хлопчика. Той міцно обхопив за шию вродливу чорняву жінку у квітчастій ситцевій хустині. Посеред кімнати стояв великий стіл під вигаптуваною скатертиною, а за ним сидів вусатий статечний чоловік. І стільки любові було у очах кожного з них, що вона вихлюпувалась назовні, і навіть у кімнаті ставало тісно від того радісного почуття. Терпко пахло свіжою зеленню маминих улюблених квітів – червоної, білої і рожевої герані, або, як мама лагідно називала, «калачиків»… Василь здригнувся. Так ясно побачив своє далеке дитинство! І батьків – ще зовсім молодих. Гостро відчув присмак гіркоти. Чому так просто відцурався свого коріння? Прийоми, вечірки, ресторани – зараз усе це видавалось таким нікчемним! Йому б опинитись у тій пахучій кімнатці, де на вікнах – прості й ніжні фіранки, а на покуті – старі (ще прабабусині) образи під вишитими рушниками. Де на ліжках височіють подушки, розшиті хрещатим орнаментом…

– Куди це ти збираєшся? – здивувалась Жанна.

Глянув на дружину, на те, як стиснула вуста, виказуючи незадоволення, як вистукувала наманікюреним пальцем по столі, чекаючи на його відповідь. Натомість махнув рукою й вибіг з будинку. До біса все! Він саме зараз має зробити те, що не робив уже багато літ – посповідатися перед батьками і попросити пробачення. Хай і запізніле…

Батьківську хатину було видно здалеку – аж тонула у квітах. Пригальмував біля хвіртки. Вікна оселі з німим докором зазирнули аж у самісіньку душу. Попрямував до дверей. Відчинив. В ніздрі вдарив знайомий аромат герані.

Посеред великої кімнати, де завжди збирались усією родиною, осиротів і вперся поглядом у портрет на стіні, на якому вони, усі троє, радісно усміхались, і гіркі сльози каяття покотились обличчям.

– Пробачте, мамо, тату, – звертався до портрета – За недоспані ночі, за кожну сиву волосинку, за весь той біль, який завдав, за байдужість і черствість… Якби ж я знав… Матусю!

Останнє слово майже викрикнув, упав на коліна, гарячково шепотів пересохлими вустами:

– Пробачте, що не виправдав вашу довіру, що не навчився вдовольнятись малим, а прагнув до захмарних висот. І щоразу здавалось, що мало досягнуто. Я забув і розгубив усе, чому ви мене вчили… Пробачте…

Він каявся. І в ті миті прозріння очищалась зашкарубла душа. Коли стаю трохи легше, помітив змарнілу без догляду герань. Миттю вхопив перший, що трапився, горщик і поніс на вулицю. Незабаром біля криниці їх вишикувався цілий ряд. Тремтячими руками гладив кожен листочок і усміхався – гарні квіти. Мамині…

Автор – Ірина ЯСІНСЬКА.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Заголовок, головне фото, текстові зміни. – редакція Інтермаріум.

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page