Я з дітьми нині у мами своєї в селі проживаю. Виїхала зі столиці ще на весні минулого року, повертатись поки не маю бажання. Згадала за цей рік що то таке село і робота біля землі важка. Але й радість від утоми і від того, що трудишся біля свого, теж пригадалась. Сінокіс, сапання, копання картоплі, збір урожаю в саду. Той хто не жив у селі не зрозуміє яка то насправді краса.

Не подумайте, я щороку приїздила мамі на поміч. І картоплю садовили і сіно складали. Але одне ж діло приїхати на три дні, а зовсім інше бути поруч щоденно. То ж геть інша справа.

Але ближче до суті. Справа в тому, що в селі поруч із мамою її сестричка проживає. Раніше, я свято вірила в те, що вона мамина поміч і опора. Однак, прожила я тут рік і зрозуміла Що все тут не так і просто.

Наведу приклад простий. Минулорічь ми картоплю садовили у мами на городі. Там двадцять соток у неї усього. Якщо відкинути половину на грядки а ще на сіно і на кукурудзу, то під картоплею там кіт наплакав. Прийшла сестра з чоловіком і синами, я з дітьми стали, то за дві години і кукурудзу посадили і картоплю.

Мама красно дякувала нам усім а потім у сестри запитала коли ми підемо їй допомагати. Домовились на суботу. Я знала, що у тітки господарка велика, але про те скільки вона усього саджає – не здогадувалась. А у неї три городи по 60 сотих і це тільки під картоплю. На одному кормова для худоби, на іншому рання – на продаж, а на третьому харчова – собі.

От тепер уявіть, що ми садовили усі ті городи. Тобто вона приходить до мами на поміч рівно на дві години, а потім мама із тиждень допомагає їй. Те ж саме із сапанням і сіном. У сестри три корови і свиней маленьке стадо, ще кози і барани є. От і виходить, що вона ніби як і нам допомагала, але натомість і ми їй повинні їй допомагати.

Якщо для мене це непросто і в таких об’ємах, то уявіть, як мамі моїй у шістдесят вісім?

Цьогоріч тітка знову прийшла і між іншим сказала, що у мами город посадимо через тиждень, а потім до неї одразу, адже вона ще два узяла, бо картоплю у неї навіть наші сільські люди замовили на осінь. Тут я вже й не витримала. Сказала тітоньці, що ми самі у себе посадимо і то наймемо за двісті гривень людину, бо в мами вже здоров’я не те, що ще рік тому, а до неї я зможу прийти на поміч, але на день два, бо й сама маю роботи багато, адже ремонт затіяла.

Тітонька лиш хмикнула здивовано і сказала що наймати нікого не треба, адже вони все зроблять, так як завжди – швидко і якісно, а головне безкоштовно.

Пішла тітонька моя а мама на мене напустилась. Мовляв у них традиція така у родині ще від діда із бабою. Увесь рід один до одного на поміч ходить. Ні в кого такого не має, а от вони із сестрою змогли зберегти відносини хороші і продовжити традицію.

Я ж розумію, що традиціями тут і не пахне. У мами вона від сили аж один день на рік працює, якщо усе разом узяти, а от я і мама у них повинні “допомагати” ледь не увесь час, бо сіна там треба не один прицеп, і не два, а про городи, сапання, копання, я мовчу узагалі. Тут і натяку на якісь там традиції нема.

Сказала мамі, що сама нікуди не піду і її не пущу. Так та мало не в сльози. Бачте, я вношу розбрат у дружній рід.

От скажіть, ви б як відреагували? Дозволили б мамі “допомагати” сестрі у таких об’ємах маючи шістдесят вісім років, тільки тому, що така у них “традиція”?

Ну хіба не обов’язок доньки маму захистити від такої “помічниці”?

29,03,2023

Головна картинка ілюстративна.