Фактично, наше село доволі велика, на шість тисяч людей, є тут все для життя. але найголовніше – є батьківська хата в якій я живу і за десять кілометрів вже райцентр з навчальним закладом.
Отож, я втікала в село, щоб врятувати сина, що попав під впив «друга». Спочатку я нічого не підозрювала, бо мій Іванко був доброю дитиною, з братом сидів, коли треба, вчився непогано.
Коли ж директорка почала викликати мене по два рази в тиждень в школу, то я подумала, що це все через те, що ми з Петром розійшлися і ще й підлітковий вік.
Але далі директорка мене покликала і розповіла, що вона знає, що син мій підпав під вплив друга, а цього не так просто позбутися.
– Зрозумійте мене правильно, він бере всі провини на себе, а друг виходить сухим з води. Ви будете чекати, коли друг його на щось більше підіб’є?
– Я ж не можу йому заборонити бачитися з тим хлопцем, він мене не послухає!
– То щось думайте, бо будете передачі носити, от пом’янете моє слово!
Відтоді я почала то телефон від цього Колі збивати, то ховати, то казати, що мій Назарчик в дідуся в селі. Але остаточно мене переконав випадок, коли Миколина мати прибігла до мене з претензіями, мовляв, Коля в парк пішов гуляти з якимось хлопчиком і той його намовив вчепитися до іншого.
– Це все через твого Назарка, бо якби він пішов з ним, то цього б не сталося!, – казала його мати.
І тут я все зрозуміла. Вона була б рада, якби мій син так само мав проблеми, а не тому, що хотіла аби все було мирно і спокійно.
Тому я всіма правдами і неправдами перебралася в рідне село на меншу зарплату, але подалі від тих друзів.
Син їхати не хотів, але я була тверда.
– Поїдеш вчитися в інститут і будеш зі своїм Миколою бачитися, а зараз ніяк не виходить.
І Бог мені поміг – в школі було все геть по-іншому, а потім я переконала сина вступити в училище на механіка і він погодився.
Роки пролетіли і мої сини вже мають дружин і дітей, все у них добре і я вже нарешті могла віддихатися від того всього.
А тут вже інше – вже старість стукає в двері, а я ж ще й не пожила!
До дітей лізти не хочу, бо лиш зароджується у них міцна родина, а я буду з порадами чи повчаннями? Ні… Не можна…
Звичайно, щось помогти зробити, то прошу, але й сама в силах.
Тримаю й козу, й свиню і ось сталося, що захворіла вона мені на рожу… Що я вже не сплю, бо шкода мені – пів року годувала і на тобі. Аж тут сусідка дала номер ветеринара:
– Він давно не працює за фахом, але ти дзвони, він так помагає.
І так я зустріла свою долю, свого Євгена.
Спочатку приходив наче до «пацієнтки», а далі вже й до мене…
Щастя моєму меж не було, бо стільки років сама і сама, що вже й не знаю, як з чоловіком поводитися.
Але ж що далі? бо отак ходити, то кожен вміє, але на щось більше, то треба мати сміливість. Я вже так собі думала, що якщо він чоловік порядний, то запропонує одружитися, а, коли таке собі, на погуляти, то й мені такого не треба.
І я дуже рада, що Євген виявився справжнім чоловіком.
Сини мене зрозуміли і Євгена прийняли, але ще до нього приглядаються, бо маму вони шанують і бережуть.
І ось так нарешті я знайшла собі винагороду за старання.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
