Мій брат приніс додому новенький собачий нашийник, що пахнув шкірою і з магазинної биркою.
– Так, – відразу все зрозуміла мама. – Цього не буде ніколи! – строго сказала вона. – Собаки ще тільки в нашому домі не вистачало!
Брат мовчки пройшов до кімнати і повісив нашийник над своїм ліжком.
– Де ти взяв гроші? – запитав тато.
– Назбирав, – сором’язливо пояснив брат. – Три місяці відкладав помаленьку…
– Зрозуміло, – розвів руками тато. – Значить, наш молодший син вже три місяці мріє про собаку.
– Я теж мрію! Я теж мрію про собаку! – встряв у розмову і я. – Уже цілий тиждень мрію! Навіть вже вісім днів!
Це була неправда. Про собаку я мріяв все своє життя, з самого народження. Але ж не я, потай збираючи гроші, які батьки дають на сніданки в школу і на всякі інші дрібниці, купив в кінці кінців чудовий новенький нашийник з жовтої шкіри. Я не міг образити мого брата і тому сказав про вісім днів!
– Мріяти не шкідливо, – погодилася мама.
Потім ми, як завжди, вчили з братом уроки. Він свої, дріб’язкові, за третій клас, а я – серйозні, на складання простих дробів. І час від часу ми піднімали голови від зошитів і поглядали на собачий нашийник, який висів над ліжком брата.
– Минулого місяця було тридцять днів? – раптом почав згадувати я. – Ні, тридцять один! Значить, завтра буде дев’яносто три дні, як ти мрієш про собаку!
Брат мій у відповідь похмуро засопів.
– А якщо до твоїх днів додати дев’ять моїх, то вийде сто два дні нездійсненної мрії! – підрахував я.
– Так… – сумно зітхнув наш тато. Він сидів у кріслі з газетою і все чув.
– Нездійсненна мрія… – повторив тато мої слова. – Такого не буває. Якщо мрія правильна, вона обов’язково збудеться.
А в суботу наш тато кудись надовго пішов з ранку. Повернувся і відразу ж покликав усіх нас в передпокій.
– Ось – сказав тато зніяковіло, коли ми зібралися. – Я склав три числа, і вийшло, що ми мріяли про одне й те ж тридцять чотири роки, три місяці і одинадцять днів. Це за станом на сьогоднішній ранок! Сказавши так, тато обережно розстібнув пальто і витягнув з-за пазухи сірого кудлатого цуцика з чорними блискучими оченятами. Ми з братом оніміли і остовпіли до такої міри, що навіть не закричали «ура».
Наша мама якось дивно подивилася на тата. Він так і продовжував стояти в розхристаному пальто, притискаючи цуценя до себе.
– Додай ще двадцять сім років… до мрії, – раптом не своїм голосом попросила мама.
– Ні, мабуть, двадцять вісім!…
Мама відкрила шафу і дістала з самої його глибини заховану колись синю собачу миску.
Фото ілюстративне.
