В цьому році здійснила свою заповітну мрію, до якої йшла не один рік: купила квартиру. Маленьку, скромну, але свою і без іпотеки, кредитів і займів.
Працювала на двох роботах і збирала на неї таємно, щоб не наврочити. Жила в найдешевшому гуртожитку, який знайшла. Інколи, навіть спати лячно було, адже на поверсі відбувалось щось таке, від чого волосся на голові ворушилось. Але я терпіла, бо мала мету.
Харчувалась лиш кашами і лиш два рази на тиждень дозволяла собі з’їсти чогось смачненького, адже потрібні ж були сили і розумові і фізичні, аби заробити на свою мрію.
Але ось, нарешті, коли ключі від власного дому гріли долоню, вирішила відкритися перед найкращою подругою. Думала, за мене порадіють. Ага! От прямо зараз, розігналась!
— Стільки пахати, економити, у всьому собі відмовляти – та жодна квартира цього не варто!- сказала моя улюблена подруга, з якою з пелюшок – не розлий вода.
Все життя Маша живе за рахунок батьків. та ще у приклад мені іншу нашу подругу поставила:
— Ось Ніна – молодець: знайшла собі мужика з квартирою, він її утримує, всі забаганки оплачує, ось вона – справжня жінка.
А от я в її очах завжди була непристосованою до життя і відверто нерозумною людиною. Тому що не знайшла спину, за якою можна сховатись, тому що сама працюю, і парубків обираю собі під стать – таких же трудівників без перспектив і розуміння життя.
Так мріяла всі ці роки, як буду відзначати покупку, а таке враження, ніби дьогтю наїлась. Ну, невже я й справді якось не так живу! І радість переповнює і прикро до сліз.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.