Вона регоче, заходиться, а ви б не відкрили двері, якби вам таке сказали? Та якби ви були на моєму місці, то ви б його на руках на сьомий поверх винесли… А що я в результаті маю? З сусідами посварилася і донька й досі неодружена.
Моїй доньці сорок років і вона й досі не одружена, то ви уявіть, що я відчуваю. Не знаю, як так сталося, я певна, що їй у мене за дуже добре і ми з чоловіком її розбалували, що їй нікого не треба. Вона у нас з Миколою одиначка, не тому, що я більше дітей не хотіла, просто так сталося. І ми для нашої Олесі старалися дати все найкраще, від навчання, до одягу і відпочинку.
Росла вона у нас, як всі діти, особливих талантів не мала, ні до чого душа її довго не лежала. А я й не наполягала. Бо ж дитина ще. Ще того дорослого життя та обов’язків набереться. Хай собі просто живе одним днем і радіє життю.
Вивчилася вона і тут вже я стала переживати, бо ніякого кавалера не вела додому. Сусідська Олеся цілий натовп біля під’їзду збирала, хлопці не знали, що робити аби вона вийшла гуляти, а моя сидить.
– Та вийди на вулицю, може там тебе хтось собі сподобає!
– Не хочу!, – кривиться і телевізор дивиться.
– Галю, піде на роботу і там собі чоловіка знайде, – розраджував мене чоловік.
– Ага, знайде, – випалила я, – вона вчителька початкових класів! Де там чоловіки водяться?
І я була права – не було нікого у неї на роботі, один жіночий колектив. Був фізкультурник, але він був чоловіком завучки, тому сидів тихо з трудовиком в каптьорці.
Вже тридцять моїй доні, вже тридцять п’ять, а нема й близько нікого.
Ми тоді з чоловіком відправили її на курорт.
– Їдь, Олесю, їдь, там у всіх романи, то й у тебе буде. Ти ж у мене дівчина гарна.
Ні, приїхала сама, сказала, що ніхто не трапився.
Я не могла повірити, чому так, адже вона дівчина симпатична, і я вам то кажу не як мама. Та взяти ту Олесю сусідську, на ній нічого нема, крім фігури, адже вже другого чоловіка покинула, а моя сама!
– Вона працює на заводі, там купу чоловіків, – каже мені мій.
– То що мені тепер дитину на завод посилати, – бідкаюся я.
– Та знайде вона ще своє щастя, – далі за своє чоловік.
Отакі обоє вони, все колись буде. А коли? В сорок років вже деякі онуків мають, а у нас що?
І ось тут стався той випадок, про який я хотіла вам розповісти, який отакі результати дав.
Отож, сиджу я собі спокійненько, як тут в домофон телефонують.
– Хто там?
– Ваш зять! Відкривайте!
Ви чуєте? Ви чуєте? Що я мала робити? Та я відкрила і аж підскакувала від радості, біля ліфта його зустріла і ще й так раділа, що чоловік ще й мав приємну зовнішність:
– А Олесі нема?
– Вона на роботі, – кажу я, – але ви присідайте.
Я йому вечеряти, я йому чаю, я йому дитину свою розхвалюю, яка вона господиня та людина хороша, як її на роботі всі цінують.
– Як вам треба, то ми й в село поїдемо, головне аби ви мали де жити, – кажу йому.
В Віталія очі загорілися і я вже зрозуміла, що весілля буде. Але тут прийшла Олеся…
І все зіпсувала:
– Мамо, ти вже до нас чоловіків водиш? Нема мені ніде спокою!
Я на зятя, а він на мене, на Олесю, а тоді й каже:
– Олеся?
– Так, Олеся, для вас Олеся Миколаївна!
– Та я до іншої Олесі йшов…
І тут я все зрозуміла. Він квартирою помилився…
Донька давай реготати, той собі, а я сльози утираю, а вони ще більше.
Прийшов Микола і теж до мене:
– Ти всім грабіжникам двері відкриватимеш, як вони зятями називатимуться?
– Чого це він грабіжник?
– Чого? Настоянка моя де?
А далі вже сусіди до мене, мовляв, чого це ти чужих зятів переманюєш? Я все пояснюю, а вони ніяк:
– Покинув він нашу Олесю, але ми тобі так того не подаруємо.
З одного боку все геть не так. як би я хотіла, але з іншого… Хтось мою Олесю вже який день до під’їзду проводжає і я наче Віталія впізнаю. Але це не точно…
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота
