Долі.
— Вам доведеться почекати, — завідувачка винувато знизала плечима. — У дітей тиха година.
— Нічого почекаю.
— Ви сядьте. Там на тумбочці журнали.
— Добре Добре!
Мирослава сіла на дивані. На задумливому обличчі з’явилася посмішка:
«Які схожі у нас із мамою долі. Адже насправді вона мені нерідна. Мати забрала мене ось із цього дитячого будинку двадцять п’ять років тому. Адже мене могли їй просто не віддати, вона тоді вже була розлучена. Однак у неї в відділі опіки працювала подруга, жінка була якоюсь начальницею. Так у мене з’явилася мама.
Я виросла і вийшла заміж. Три роки прожила із Вадимом. Але так і не змогла подарувати йому дитину, яку він так сильно хотів. Щоправда, я чомусь цього не відчувала. Він водив мене у приватну клініку, там сказали, що я не можу мати дітей. І Вадим пішов від мене. Найприкріше, що всього за місяць він одружився з донькою якогось великого начальника, і вона йому одразу подарувала спадкоємця. Навіть дев’ять місяців не минуло від дня нашого розлучення. Треба ж таке! Відчуваю, якась загадка у цьому все ж є. Може, він зустрічався з нею ще задовго до нашого розлучення.
Незабаром у моєї матері виникли складні проблеми зі здоров’ям, тому вже через рік вона покинула цей світ. Я думала, що і моє життя на цьому закінчилося». Обличчя Мирослави осяяла посмішка:
«Поки не зустріла Олега. Він на сім років старший за мене. Ми прозустрічалися місяць, і він зробив мені пропозицію. Я йому все розповіла: і те, що мама взяла мене з дитбудинку, і про першого чоловіка, і про те, що в мене ніколи не буде дітей, а він поцілував і сказав, що візьмемо дівчинку з дитячого будинку і, що будемо любити її, як рідну доньку.
Ми розписалися. Скромно відсвяткували. І мало не наступного дня я почала збирати документи на усиновлення. Ой, який же це довгий і нудний процес! Потім прийшли оглянути квартиру. Ну, із цих проблем виникнути не могло. Ми обміняли нашу квартиру на 4-кімнатну. Заробляв Олег добре, і я – непогано.
За півтора місяці все оформили. Пройшли навчання, як майбутні усиновлювачі та отримали свідоцтво.
Потім нам сказали, щоб ми прийшли обрати дитину за базою даних. Олег сказав, що не піде. Що любитиме нас із донькою все життя, але вибирати не піде. Цілу ніч перед цим я не могла заснути. Лише під ранок заплющила очі і провалилася. І сниться мені сон, що в нас уже донька і звуть її чомусь Даринка.
Пішла я наступного дня переглянути ту базу даних. Мене посадили перед комп’ютером. Якийсь молодий хлопець підійшов, показав, як користуватись.
Я лише перечитала список. Там на першій сторінці було щось на кшталт змісту, з п’ятдесяти імен і лише одна Дарина».
— Мирославо Борисівно, — відволік від роздумів голос завідувачки. – Даринка вже чекає на вас.
Ноги наче ватяні. Мирослава зайшла до кімнати. Перед нею стояла дівчинка п’яти років. Вона дивилася на жінку великими сповненими надії очима і раптом промовила. Та так серйозно:
— Тітко, а ви мене з собою візьмете?
— Так, — кивнула Мирослава, а сама очей від неї відвести не може.
— І я буду вашою донькою?
— Так, — а у самої сльози струмком з очей течуть.
– А ви будете моєю мамою.
— Так доню, — Мирослава обійняла дівчинку, ніби боячись, що її відберуть.
— Я бачу, ви знайшли спільну мову, — посміхнулася завідувачка.
— Катерино Захарівно, а можна мені її забрати вже зараз? – Мирослава витерла сльози.
— Можна, однак поки що тимчасово, якщо дівчинка згодна, — подивилася на радісне обличчя дитини. — Даринко, ти згодна?
— Згодна, — пролунав її радісний вигук.
— У вас усі документи із собою? — Запитала керівник дитячого будинку.
— Так.
— Зараз ми з вами оформимо все, що потрібно,— знову обернулася до дівчинки. — А ти, Даринко, поки пограйся з дітками.
— Ні, — дівчинка притулилася до Мирослави. — Я з мамою.
– Тоді ходи з нами, – поклала їй руку на плече Катерина Захарівна.
Вони йшли коридором, а маленька Даринка дивилася на всіх щасливими очима – адже в неї тепер є мама.
Після того, як все вже було оформлено, дівчата вийшли з воріт дитячого будинку, за якими на них вже чекав Олег. Мирослава нахилилася до дівчинки і сказала:
— Даринко, це твій тато!
— У мене що і тато буде?
Зупинилася дівчинка. Мирослава легенько підштовхнула її. Та нерішуче зробила крок. Чоловік вирішив підійти до неї сам. Підхопив на руки, підняв високо-високо. Потім подивився дівчинці у вічі:
— Привіт, доню!
— Тато! — Нарешті, повірила дівчинка і обійняла його міцно-міцно.
Потім усі сіли в машину. Олег за кермо. А Даринка переводила радісний погляд з мами на тата, ніби ще не вірячи у своє щастя.
Дівчинку привезли у велику квартиру, де для неї вже була виділена окрема кімната. З ліжечком, шафою для одягу, та ящиком з іграшками. Там також був столик, а на столику, подумати тільки — комп’ютер!
Начебто, на цьому можна й закінчити розповідь. Однак вже через місяць трапилася зовсім несподівана подія.
На той час усі документи на усиновлення вже були оформлені до кінця. Даринка стала повноправним членом сім’ї. Почала відвідувати дитячий садок, який знаходився поряд із їхнім будинком.
Мирославу останнім часом все більше турбувало погане самопочуття.
Жінка вирішила пройти обстеження під час якого їй повідомили, що вона чекає на дитину.
Мирослава застигла і раптом звалилася на кушетку.
— Що з вами? – жінка в білому халаті кинулися до неї.
— Не може, — Мирослава безглуздо похитала головою. – У мене не може бути дітей.
— Та хто ж вам таке сказав? – посміхнулася жінка.
— Мене колишній чоловік водив у приватну клініку.
— Мабуть, до Сидоренка. Був у нашому місті такий приватник. Минулого тижня його відправили за грати. Він за гроші міг написати будь-що.
Мирослава повернулася додому. Забрала доньку із дитячого садка. Скоро чоловік із роботи прийде. А в голові повна плутанина:
«Що ж це виходить? Вадим водив мене до цього приватника, щоб той написав мені, що я не можу мати дітей. Але навіщо йому це? Напевно, щоб розлучитися.
Але ж ми з ним прожили три роки і за цей час я і справді не змогла стати матір’ю. Виходить, це у нього не могло бути дітей. Але ж зараз у них з новою дружиною є дитина. Виходить».
Що виходить, Мирослава не додумала. Відчинилися двері в передпокої і зайшов Олег. Даринка кинулася до нього, почала розповідати, що в них там сьогодні було у садочку.
Чоловік, опустивши її на підлогу, повернувся:
— Люба, що з тобою, — у нього на обличчі з’явився переляк. – Результати обстеження показали, щось не те?
— Олежку, у нас буде дитина
— Що? Але ж ти казала.
— Я й сама нічого не зрозумію.
— Кохана, так це ж добре, — обійняв дружину чоловік. – Буде у нашої Даринки братик або сестричка.
— У мене?! – скрикнула дівчинка. – Ура!
Suzir’ya Strilʹtsya.
Фото ілюстративне.
