Зимові вечори такі незатишні і довгі, навіюють сентиментальні думки і спогади, особливо, коли залишаєшся вдома сама… Тоді шукаєш собі якесь заняття, чи то телевізор дивишся без цікавості, чи починаєш шукати, що почитати, перебираєш старі журнали, газети і знаходиш річ, про яку всі давно забули. У куточку книжкової шафи причаївся старий пошарпаний альбом із фотографіями двадцятирічної давнини. Спочатку відкладаєш його, бо знаєш всі фото напам’ять, ба навіть пам’ятаєш, на якій сторінці чиє фото, та згодом повертаєшся до нього, бо ж вечір довгий і нудний, і вже з цікавістю листаєш сторінки минулого, історію свого життя.
— Які часи були! — посміхнулася, дивлячись на студентські фотографії.
Усміхнені, веселі, сумні і здивовані очі друзів, знайомих дивились зі сторінок, навіюючи легкий смуток. А ось це фото ховала від чоловіка. «Люблю, люблю, бо Віра завжди зі мною, як і надія. Полтава 1986 р.» — прочитала на звороті. Веселі очі, впевнена посмішка і скуйовджений чуб, таким вона знала і любила Вадима.
Віра пам’ятає, як вони бігали на танці, у кіно. До ранку засиджувалися з друзями на вечірках. Вона не пропустила жодних спортивних змагань, в яких він брав участь. Вадим займався легкою атлетикою, метав спис. У них було все життя попереду, а тому ніколи не цінували того часу, що були разом, вони могли посваритися через дрібничку і кілька днів не бачитися, не спілкуватися. Він був впевнений, що Віра нікуди не подінеться, адже він — успішний хлопець. В останню ніч біля Білої Альтанки поклялися один одному, що будуть разом все життя.
Після закінчення інституту Вадим поїхав до столиці, йому обіцяли спортивну кар’єру, Віра залишилася вдома, у Полтаві, батьки знайшли їй хорошу роботу в місті.
Вона проводжала його. Настрій в обох був радісний і піднесений, бо скоро ж і Віра поїде до столиці, і вони будуть разом. Тільки як потяг рушив, і вона побачила у вікні Вадимові чомусь сумні очі, щось вжалило в серце — чи не востаннє бачимось?..
Віра не почула, як повернулася донька і не встигла заховати фото Вадима.
— О, мамусик згадує своє перше кохання! Гарний хлопець, я б теж у такого закохалася. А чому ви не разом? А, розумію, мій тато кращий. Правильний вибір, мамо! Я жартую, не ображайся, — донька взяла фото. — Розкажи мені, що з вами сталося.
— То було давно і, мабуть, не з нами, — засміялася Віра. — Як говорила твоя бабуся: «Не судилося, не твоя він доля».
Вадим писав листи часто. Таких ніжних слів він їй не говорив, коли були разом. Інколи надсилав листівки, фото. Минуло більше року. Став частіше дзвонити:
— Приїзди до мене. Мені лячно, я починаю забувати твої очі, твій голос, запах твого волосся. Я вже не пам’ятаю твоїх рук. Приїдь, одружимось. У гуртожитку домовлюся за кімнатку.
Віра кілька разів збиралася в дорогу, але знаходилися вагомі причини, через які поїздку переносила. Та остання листівка вирішила все: «Я їду! І ніщо мені не завадить!» — вигукнула дівчина.
Вадим писав, що через кілька днів вони повертаються із змагань, з Угорщини. Потяг «Будапешт — Москва» до Києва прибуде о 22 годині вечора. Автобус із Полтави прибуває о 20-ій, він домовиться з провідником, і вони заберуть її в Києві.
Дівчина надіслала Вадиму телеграму: «Буду в Києві», і гарячково почала збирати речі. Сумка була важкою, вона то викидала з неї одяг, то інший вкладала. На роботі не розрахувалася, мама вмовила не поспішати.
— Поїдь, роздивишся, як там. Ти ж з Вадимом не бачилася вже давно, хто зна, яким він став, та й ти змінилася. Не поспішай.
Журнал, що взяла в дорогу, не читала, бо була стривожена і збуджена, все прокручувала в голові хвилини майбутньої зустрічі.
— Так довго не бачилися, хоч би автобус не зламався, хоч би встигнути, молила Бога і нетерпляче поглядала на годинник. Надворі сутеніло рано, бо снігу не було, хоч за календарем і кінець листопада. У Лубнах водій оголосив, що пасажири мають тільки п’ять хвилин перерви, бо вже й так від графіка відстають. Віра вийшла на кілька хвилин, повернувшись, вирішила поспати, щоб швидше час минув. Їй навіть сон приснився: вона пливе в човні до Вадима, який стояв на березі, та раптом човен перевертається, і чоловічий голос вигукує: «Решетилівка».
— Ну й насниться, — кинулася Віра зі сну. — Де ж це ми знаходимося, по часу вже повинні під’їжджати до Києва. Визирнула у вікно, та темінь все покрила.
— Яку зупинку ми проїхали? — спитала в своєї нової сусідки.
— Решетилівку.
— Як Решетилівку? Смієтеся? Ми вже, мабуть, до Києва під’їжджаємо? Та сталося стpашне і непередбачене. Виявилося, що в Лубнах вона помилково сіла в автобус, що їхав у зворотньому шляху, на Полтаву.
— Мамо, як таке могло статися?! Ти що, не впізнала водія, чи пасажирів, що сиділи навколо тебе? — здивовано запитала донька.
Було темно надворі, та й в автобусі теж. Я нікого не роздивлялася, бо була заклопотана і думала тільки про зустріч і про те, як встигнути на потяг. Як пізніше з’ясувалося, автобус, котрим я їхала, від’їхав раніше, не діждавшись мене. А цей прибув і став на ту ж стоянку. Я глянула на табличку, що була у вікні «Київ — Полтава» і навіть не насторожилася — чому навпаки? Що було робити? Я плaкала, в іcтериці просила водія повернутися, бо в тому ж автобусі і сумка моя поїхала. Та мене тільки заспокоювали, а дехто відверто кепкував. Із відчаю я хотіла вийти серед поля, зупинити перший автомобіль, що трапиться, і їхати на Київ, та знала, що вже не встигну добратися вчасно.
— Чому ж не зателефонувала Вадиму, щоб не чекав?
— Чим? Тоді ще мобільників у нас не було. Та що про це говорити. «Не судилося», — так сказала моя мама, дізнавшись, що сталося.
— І на цьому між вами все скінчилося?
— Так. Він із Москви зателефонував, спитав, що сталося. Мені соромно було зізнатися і сказати правду, що я роззява, а тому сказала, що не змогла приїхати. -“Віро, ти знищила мою віру в любов і надію” — зв’язок обірвався. Після того він ніколи вже не обзивався.
— А говорять, що все, про що мрієш, рано чи пізно збувається.
— Для цього потрібно щось робити, йти назустріч своїй меті, а не влаштовувати перешкоди. Зараз я розумію, що майже нічого не зробила для того, щоб бути разом, я була пасивною і чекала від нього більш рішучих дій. Наша доля — в наших руках. Хоч це і банальний вислів, але я в нього вірю.
— А знаєш, мамо, він мені когось нагадує, — донька знову взяла чорно-біле фото, уважно роздивляючись. — Я його впізнала! Це Вадим Сергійович, тренер із легкої атлетики мого Олега. Симпатичний чоловік із розкішною посмішкою, а на пальці лівої руки носить дивну жіночу обручку. Олег якось говорив, що це тренер з Угорщини своїй дівчині привіз та так і не подарував.
Автор – Любов АНДРІЄВСЬКА.
За матеріалами – Українське слово.
Фото ілюстративне.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
