Наші сини, Павло і Тарас, уже навчалися в старших класах. Ми жили в гарній, світлій квартирі, яку я змогла придбати завдяки своїй наполегливій праці.

Якось у суботу я поїхала до великого торгового центру, щоб придбати деякі матеріали для нового проєкту. Я підійшла до секції побутової техніки, коли мене несподівано огорнула тінь, і я почула голос, який не чула багато років, але впізнала одразу.

— Оксано? Це справді ти? Я не міг повірити своїм очам!

Я повернулася і побачила його. Вадим. Мій колишній чоловік, батько моїх синів. Він виглядав, інакше. Дещо втомлений, але все ще з тим самим самовпевненим блиском в очах, який колись мене зачарував. Поруч стояла жінка — доглянута, але з якоюсь настороженістю в погляді.

— Вадиме, — мій голос був спокійний і абсолютно байдужий, — Скільки років, скільки зим.

Він проігнорував мій холодний тон і поспішно продовжив, намагаючись зберегти фасад привітності.

— Ти прекрасно виглядаєш! Я так багато хотів тобі сказати, але не було нагоди. Ти ж розумієш, життя — складна річ. Я тоді був молодий, нерозважливий.

— Життя складне? — я дозволила собі легку, ледь помітну посмішку. — Звичайно, Вадиме. Особливо, коли доводиться вчитися його налагоджувати самотужки. Але, здається, ми чудово впоралися.

Він підійшов ближче, знизивши голос, наче просив про велику послугу.

— Послухай, я дізнався про твої успіхи. Мені сказали, що ти маєш свій бізнес, і він процвітає. Ти ж знаєш, я завжди мав хист до комерції, просто тоді мені не вистачило досвіду.

Його дружина поруч почала помітно нервувати, намагаючись відтягнути його за рукав.

— Вадиме, ходімо, нам треба поспішати.

Він відмахнувся від неї і знову звернувся до мене, тепер уже з неприхованим інтересом і навіть певним розрахунком.

— Я тут маю один дуже перспективний проєкт. Я впевнений, що він принесе значні кошти. Але мені потрібна невелика підтримка на старті. Ти ж пам’ятаєш, як ми колись мріяли про велику справу? Ти могла б інвестувати певну, ну солідну суму.

Я сперлася на візок для покупок і подивилася на нього вже без посмішки. Навіть не так, я подивилася на нього, як на незнайомця, який намагається продати мені неякісний товар.

— Вадиме, давай розставимо крапки над “і”, — мій голос звучав тихо, але рішуче, — Ти поїхав. Ти прийняв рішення, яке не залишило мені вибору, окрім як взяти повну відповідальність за себе і наших синів. Ти не телефонував. Ти не цікавився. Ти не доклав жодних зусиль, щоб підтримати своїх дітей.

Його обличчя почало червоніти.

— Я тоді був у скрутному становищі! І я ж привіз один раз.

— Того разу було один раз, — перебила я його, — і це була мінімальна сума, що абсолютно не відповідала навіть потребам синів. А знаєш, що відбулося після того, як ти зник? Я створила життя, яке мені подобається. Я виховала двох чудових чоловіків, які ніколи не стануть, ненадійними.

Я зробила паузу, дозволивши його розгубленості проявитися.

— І ні, Вадиме. Я не буду вкладати значні кошти у твій новий проєкт. Усе, що я заробила, я заробила своєю працею, своїм часом і нервами, які я витратила, коли ти залишив нас. Мої фінансові ресурси тепер слугують лише моїм планам і майбутньому моїх синів. Іди шукай “підтримку” деінде.

Його супутниця нарешті знайшла в собі сили рішуче взяти його за руку і потягнути геть, вибачаючись ледь чутним шепотом. Вадим, роздратований моєю відмовою, лише кинув мені через плече:

— Я думав, ти стала мудрішою, Оксано! Я просто хотів допомогти нам обом!

Я лише стенула плечима, повертаючись до вибору нової кавоварки. Я відчула не гнів, а глибоке, задоволене полегшення. Ця зустріч лише зміцнила мою віру в те, що я прийняла правильне рішення, викресливши його зі свого життя.

Мене звати Оксана. Заміж я вийшла дуже рано, одразу після закінчення школи. Я була наївною, закоханою і сповненою рожевих мрій про велике сімейне щастя. Мій чоловік, Вадим, був старший, мав привабливу зовнішність і вмів говорити так, що ти відчувала себе єдиною і неповторною.

Через рік у нас народився первісток, Павло. А ще через рік — Тарас. Вадим був на сьомому небі. Він обожнював своїх синів, пишався ними і не пропускав нагоди похвалити мене перед нашою ріднею та друзями.

— Подивіться на мою Оксану! — хвалився він, — Вона така молодчина, що подарувала мені двох спадкоємців, погодьтеся! Справжнє жіноче щастя!

Ми жили в маленькій, орендованій квартирці, і з фінансами у нас було, відверто кажучи, скрутно. Вадим працював на невеликому підприємстві, але його зарплати ледве вистачало на найнеобхідніше. Усе моє життя було зосереджене на догляді за малюками, побуті та постійній економії.

Тому, коли Вадим вирішив поїхати до сусіднього міста, щоб підзаробити на приватному будівництві, я не заперечувала.

— Оксано, ти ж розумієш, — пояснював він мені, пакуючи речі, — це тимчасово. Я поїду, швидко назбираю потрібну нам суму. Тоді ми купимо свою квартиру, і ти зможеш присвятити себе дітям, а не переживати за кожну копійку.

— Я вірю тобі, Вадиме, — сказала я, стискаючи його руку. — Бережи себе.

Я не знала тоді, що його від’їзд означав фінал нашого спільного життя.

Спочатку він телефонував регулярно. Розповідав про роботу, питав про хлопців. Якось навіть приїхав, привіз невелику пачку грошей. Але вже тоді я відчула, що він змінився.

У його погляді зникла та теплота, з’явилася якась холодна відчуженість. Він поспішив поїхати, посилаючись на термінові справи.

Після того візиту дзвінки припинилися. Повідомлення стали рідкістю. А невдовзі я отримала поштою офіційне сповіщення про те, що мій чоловік подав документи на розлучення. Без попередження, без розмови, без пояснень.

Моє перше відчуття було не так розпач, як прозріння. Я зрозуміла, що Вадим виявився людиною, на яку не можна покластися. Причина його вчинку мені була невідома — можливо, зустрів когось іншого, можливо, просто злякався відповідальності. Я не стала з’ясовувати.

— Мамо, він подав на розлучення, — сказала я своїй матері, ледь стримуючи сльози.

— Донечко, не плач, — моя мама була моєю опорою. — Дякуй Богу, що він показав своє справжнє обличчя зараз, а не коли тобі було б п’ятдесят. Ти сильна, Оксано. У тебе є ми, і найголовніше — у тебе є двоє чудових хлопців.

Я не стала перешкоджати його рішенню. Для себе я викреслила його зі свого життя. Я не подала на аліменти, хоча подруги дивувалися.

— Оксано, ти божевільна! Як ти виживеш без фінансової підтримки? Це ж його обов’язок!

— Я не хочу судової тяганини, — пояснювала я. — Якщо він захоче підтримати своїх синів, він знайде спосіб. Якщо не захоче, то навіть рішення суду не змусить його робити це з душею. А мені не потрібна його копійка, вирвана через примус. Я сама впораюся.

Перші роки були найважчими. Мама допомогла мені з дітьми, поки я шукала роботу. Коли хлопців можна було віддати до дитячого садка, я влаштувалася на дві роботи: вдень — продавець у невеликому магазині, ввечері — прибирання офісних приміщень. Я працювала, не покладаючи рук, іноді здавалося, що я просто живу на автоматі: робота – діти – сон – робота.

Ми жили дуже скромно, але мої сини ніколи не відчували нестачі в любові.

— Мамо, не бери вечірню зміну, — казав мені маленький Павло, — Давай краще пограємося разом!

— Синку, мені треба трошки підзаробити, — пояснювала я йому, — щоб ми змогли купити тобі той конструктор, який ти так хочеш.

На моїх роботах я завжди працювала сумлінно, старанно і відповідально. Це помітила власниця магазину, де я працювала, пані Людмила. Вона була мудрою, досвідченою жінкою, яка сама пройшла складний шлях.

— Оксано, ти дуже відповідальна, — якось сказала вона мені, запросивши до свого кабінету. — Я бачу, як ти ставишся до справи, як ти вмієш спілкуватися з постачальниками.

Її приватне підприємство почало розширюватися.

— Я відкриваю новий філіал, — продовжила пані Людмила, — і я хочу, щоб ти його очолила. Це буде твоя відповідальність, але і твій шанс.

Я була вражена.

— Але ж я не маю відповідної освіти/

— Ось умова, Оксано, — її погляд був серйозний, — ти маєш вступити на заочне відділення торгового технікуму. Це обов’язково. Ти повинна рости професійно. Я бачу в тобі потенціал.

Я не могла повірити своєму щастю. Це був той самий шанс, який я заслужила своєю працею. Мені довелося покинути другу роботу — на прибирання, але з переходом на керівну посаду мої матеріальні труднощі почали вирішуватися.

Тепер я могла дозволити собі і дітям багато з того, що раніше було під забороною через брак коштів.

я
Ми зажили чудово. Я і мої два сини-школярі, Павло і Тарас. Ми стали командою. Можливо, їм і не вистачало батьківської уваги, але вони ніколи не порушували цю тему, знаючи, наскільки для мене болюча згадка про їхнього біологічного батька.

— Мамо, не треба сьогодні готувати, — казав мені одного вечора Павло, коли я поверталася додому виснажена після лекцій у технікумі та роботи. — Ми з Тарасом приготували тобі улюблену запіканку!

— Павлусю, Тарасику, які ж ви в мене молодці! — я обіймала їх обох, відчуваючи, як щастя наповнює мене.

Вони були такими турботливими! Розуміли, що після роботи і навчання я не маю сил на домашні справи. Вони завжди намагалися допомогти, чим могли: посуд був вимитий, уроки зроблені, а мене майже завжди чекала гаряча вечеря.

Одного разу я розмовляла з Оленою, моєю давньою подругою, за горнятком чаю.

— Оксано, ти чудово влаштувала своє життя! Ти процвітаєш і твої хлопці — справжні джентльмени. Але ти ж молода жінка. Ти не думала про те, щоб знову влаштувати своє особисте життя?

Я лише усміхнулася, розмішуючи цукор у чаї.

— Олено, я думала. Але я нічого не хочу змінювати. Мене абсолютно все влаштовує.

— Але хіба не самотньо?

— Самотньо? — я подивилася на синів, які захоплено грали у вітальні. — Я не самотня, Олено. Я відчуваю себе повністю реалізованою. У мене є цікава робота, я продовжую розвиватися, і найголовніше — у мене є мої хлопці. Вони — моє головне щастя, моя підтримка і моя справжня любов.

Я ціную цю тиху, врівноважену гармонію, яку ми створили втрьох. Коли я думаю про Вадима і його зраду, я не відчуваю гніву. Я відчуваю вдячність. Вдячність за те, що він пішов і дав мені можливість стати тією, ким я є. Сильною, самостійною і по-справжньому щасливою.

Мене все влаштовує. Я люблю своє життя. А заміж? Хіба ж у тому замужу щастя?

Головна картинка ілюстративна.