На кухні було так гаряче, що шибки вкрилися тонким шаром пари. Лариса витирала руки об фартух і раз у раз поглядала на годинник. Духовка вже працювала на повну, поширюючи по всьому будинку солодкий аромат ванілі та готового печива.
— Вадиме, ти б хоч стіл допоміг розсунути, — гукнула вона в бік вітальні. — Скоро приїдуть, а в нас ще нічого не готове.
Вадим зайшов на кухню, розтираючи затерплу шию. Він щойно закінчив лагодити розетку в коридорі.
— Та встигнемо, Ларо. Чого ти так нервуєш? Це ж просто твоя сестра. Ми з нею тисячу років знайомі.
— Вона сказала, що приїде не сама. З нареченим. Ти ж знаєш Христину, у неї кожен новий — це «кохання всього життя», але цього разу вона звучить якось інакше.
— Подивимося, що там за принц на білому коні, — усміхнувся Вадим і почав пересувати масивний дубовий стіл на середину кімнати.
У цей час у коридорі почувся галас. Двері відчинилися, впустивши потік холодного повітря і двох дітей, які з криками
«Тату, ми повернулися!» залетіли в хату. За ними йшла бабуся Любов Дмитрівна та дідусь Петро Григорович.
— Ох і морозець сьогодні притиснув, — мовив Петро Григорович, знімаючи стару кролячу шапку. — А в хаті як пахне! Ларо, ти знову за старе? Куди нам стільки солодкого?
Діти, десятирічний Артем і восьмирічна Юля, вже крутилися біля столу. Поряд з ними тулилася маленька племінниця Міла. Христина, молодша сестра Лариси, залишила доньку в сестри на вихідні, поки сама вирішувала «важливі справи» в місті. Міла виглядала трохи розгубленою. Вона стояла біля підвіконня і колупала пальцем стару фарбу.
— Артеме, Юлю, — суворо сказала Лариса, виймаючи деко з духовки. — Візьміть Мілу до себе. Чого вона там одна стоїть?
Артем скривився.
— Мам, вона знову почне хвалитися. Вона вчора сказала, що в нас телевізор старий і що в її мами в місті все краще.
— І ще сказала, що ми бідні, бо тато працює на заводі, а не в офісі, — додала Юля, витягуючи язика в бік Міли.
Маленька дівчинка побіліла. Її губа затремтіла, і вона, не сказавши жодного слова, швидко побігла до комори. Ляснув засув — Міла зачинилася зсередини.
— От бачиш, що ви наробили? — Лариса відставила деко на плиту. — Артеме, ти старший, маєш бути розумнішим.
— То хай не каже дурниць! — вигукнув хлопець і побіг у свою кімнату.
Дідусь і бабуся пішли допомагати Мілі вийти з комори.
Вадим зітхнув, підійшов до дружини й поклав руку їй на плече.
— Ларо, залиш. Вони діти, самі розберуться. Іди краще посидь п’ять хвилин, бо ти вже з шостої ранку на ногах.
Лариса присіла на край табуретки. Вона згадала, як вони з Христиною були малими. Сама Лариса завжди була спокійною, любила шити, допомагати матері по господарству. А Христина… Христина марила сценою. Казала, що село — це клітка, що вона народилася для великих міст і світла софітів. Після школи Христина поїхала «підкорювати столицю». Поступила в театральне, хоча батько був категорично проти. Петро Григорович хотів, щоб вона отримала «нормальну професію», як Лариса, яка вивчилася на технолога.
Христина таки закінчила навчання, але з кар’єрою артистки не дуже склалося. Зате вона швидко вийшла заміж за Олексія, який наобіцяв їй золоті гори. Приїжджали вони тоді в гості на новенькій машині, Христина вся в золоті, модна, яскрава. А потім виявилося, що машина в кредит, квартира орендована, а в Олексія — борги й інша родина на боці.
Тепер Христина працювала адміністратором у салоні краси, сама виховувала Мілу, але звички «міської дами» нікуди не зникли. Вона все ще намагалася довести всім, а передусім собі, що її життя краще, ніж у Лариси в їхньому тихому передмісті.
Лариса підійшла до дверей комори, де дідусь і бабуся вмовляли дитину вийти.
— Міло, виходь. Там холодно, ще застудишся. Мама скоро приїде, вона обіцяла.
За дверима було тихо.
— Мілочко, ми зараз печиво будемо прикрашати. Я залишила тобі найкращі формочки — зайчика і коника. Йди до нас.
Засув скрипнув. Міла вийшла, витираючи сльози рукавом кофтинки.
— Тітко Ларо, а мама точно приїде? Вона на Новий рік теж обіцяла, а потім подзвонила і сказала, що в неї термінова робота.
— Приїде, сонечко. Цього разу точно. Вона ж веде до нас гостя, це серйозно.
– Приїде. Приїде, – закивали і дідусь з бабусею.
Вони пішли на кухню. Лариса гукнула Артема та Юлю.
— Так, банда, сідайте за стіл. Будемо робити печиво з побажаннями. Кожен пише на маленькому папірці щось добре, ми загортаємо в тісто і печемо. Потім будемо тягнути, кому що дістанеться.
Діти зацікавилися. Сварка потроху вщухла. Вони зосереджено виписували нерівними літерами «Щастя», «Здоров’я», «Новий велосипед». Міла довго думала, а потім старанно намалювала на своєму папірці три фігурки, що тримаються за руки.
Коли чергова партія печива вже доходила в духовці, на вулиці почувся звук двигуна. Міла першою підскочила до вікна.
— Мама! — крикнула вона і вилетіла в коридор.
На порозі з’явилася Христина. Вона була в довгій світлій шубі, від неї пахло дорогими парфумами й морозом. Але за нею зайшов чоловік, якого Лариса раніше ніколи не бачила. Він був високий, у звичайній парці, з добрим обличчям і трохи куйовдженим волоссям.
— Всім привіт! — Христина засяяла. — Знайомтеся, це Ігор. Ігоре, це моя старша сестра Лариса, її чоловік Вадим, наші батьки Любов Дмитрівна та Петро Григорович… А це — моя Міла.
Ігор трохи зніяковів від такої кількості людей, але впевнено зробив крок уперед.
— Дуже приємно. Христина стільки про вас розповідала. Казала, що тут найкраща випічка в області. Не збрехала, запах відчутно ще з вулиці.
Міла стояла осторонь, розглядаючи незнайомця. Вона вже бачила «друзів мами», які зазвичай приносили їй величезні коробки цукерок і намагалися швидко задобрити, щоб вона не заважала їм розмовляти. Але цей чоловік не поспішав до цукерок.
— О, а що це в нас тут? — Ігор підійшов до столу, де лежали готові фігурки. — Це ти робила, Міло? Оцей заєць просто як справжній.
— Це коник, — тихо виправила дівчинка.
— Точно, бачу. А я, знаєш, теж малюю. Тільки я архітектор, малюю будинки. На комп’ютері, але іноді й олівцем. Можемо потім якось разом спробувати.
Христина пройшла у вітальню, почала розкладати подарунки.
— Ось, Артеме, тобі навушники. Юлю, це набір для творчості. Міло, тримай — ти ж хотіла планшет, ось він, новенький.
Міла взяла коробку, але радості на її обличчі не було. Вона поклала подарунок на диван і повернулася до кухні.
— Тітко Ларисо, можна я допоможу стіл накривати?
Лариса здивовано подивилася на племінницю, потім на Христину. Сестра була надто зайвована тим, як вона виглядає, і чи правильно Ігор розмовляє з батьком.
За обідом було гамірно. Петро Григорович розпитував Ігоря про його роботу, Вадим обговорював з ним якість сучасних будматеріалів. Лариса помітила, що Ігор не намагається здаватися кращим, ніж він є. Він спокійно визнавав, якщо чогось не знав, і багато слухав.
— Ну що, час для нашого секретного печива! — оголосила Лариса, ставлячи велику тарілку посеред столу. — Кожен бере по одному.
Ігор потягнувся до тарілки, але потім зупинився і глянув на Мілу.
— Міло, підкажи, яке мені взяти? Яке з них найчарівніше?
Дівчинка на мить замислилася, а потім вказала на того самого кособокого коника, якого вона ліпила сама.
— Оце.
— Дякую, — серйозно сказав Ігор.
Він розламав печиво. Папірець випав йому на долоню.
— «Тато, мама і я», — прочитав він уголос. — Слухайте, а воно працює.
Христина взяла своє печиво. Її папірець був тим самим, на якому Міла малювала фігурки. Христина довго дивилася на малюнок, потім на доньку. Її театральна посмішка трохи згасла, ставши більш людською, м’якою.
— Тут намальовано… ми всі разом, — тихо сказала вона.
Міла опустила очі. Христина тоді покликала Мілу до себе і посадовила на коліна. Дівчинка весь вечір не злазила з колін матері і жінка чи не вперше не відправляла дитину дивитися мультики.
Вечір минав спокійно, попили чаю, сперечалися про те, який фільм подивитися, якоб юуде погода.
Коли прийшов час збиратися, Христина допомагала Ларисі мити посуд.
— Знаєш, Ларо, я спочатку боялася його везти. Думала, ви почнете розпитувати про гроші, про плани…
— А навіщо? — знизала плечима Лариса. — Ти подивися, як він з Мілою спілкується. Це головне. Він бачить її, розумієш?
Христина зітхнула і витерла тарілку.
— Він запропонував нам переїхати до нього. У нього невелика квартира, але дуже світла. Міла сказала, що хоче там свою кімнату.
Вони вийшли до порога. Вадим тиснув руку Ігорю, батько про щось шепотівся з Христиною. Сніг почав падати великими лапатими пластівцями, засипаючи доріжку.
— Приїжджайте до нас наступної неділі, — гукнув Вадим, коли машина почала від’їжджати. — Будемо шашлики робити, якщо погода дозволить!
Ігор помахав рукою у вікно. Христина усміхалася, притискаючи до себе Мілу.
Лариса стояла на ґанку, обхопивши себе руками за плечі. Вадим підійшов ззаду і накинув на неї свою куртку.
— Замерзнеш. Ходімо в хату.
— Гарний день був, правда? — запитала вона.
— Звичайний. Але ти права, печиво тобі вдалося, як ніколи.
Вони засміялися і зайшли в будинок.
