В чудеса я ніколи особливо не вірила, – каже Валентина, – та й за 45 років життя мені жодного разу не діставалося нічого, щоб не було оплачено моєю копіткою працею. Крім нещодавнього випадку.
Валентина 10 років тому залишилася вдовою з дванадцятирічною донькою.
Жили важко, – підтверджує вона, – мама моя нічим особливо мені не допомагала, у мене ще молодший брат з сестрою були, вчилися обидвоє.
Так, власне, коли чоловік був живий ми теж не шикували. Валентина з чоловіком, втомившись знімати квартиру, зважилися на іпотеку, але разом вони виплачували її тільки 4 роки. Левову частину боргу перед банком жінці довелося погашати вже самостійно.
А ще треба було ростити і навчати доньку Марину. Одягати не гірше, ніж подружки одягалися, утримувати, поки дівчина вчилася в інституті.
Минулого літа Маринка закінчила інститут, – продовжує Валентина, – я думала легше стане, удвох будемо працювати. За іпотеку залилося сплатити лише 100 тисяч.
Але дочка розсудила по-іншому. Я заміж виходжу, я його люблю і я все вирішила.
Ну вирішила, – каже Валентина, – так вирішила. На питання, де жити будуть молоді дочка відмахнулася: «не з тобою ж». Але Маринка роздратувалася – хочу весілля.
Тато був би живий, – голосила дівчина до материнського серця, – він би мене видав заміж, як годиться. А я хочу і біле плаття, і фотосесію, і машини, і гостей!
Краще на житло прибережіть, – хитала головою бабуся, мати Валентини, – кого дивувати зібралися?
На весілля, природно, грошей не було, – згадує Валентина, – свати майбутні мали накопичення, а мені довелося від наполягань дочки брати кредит. Гаразд, думаю, у всьому тепер заощаджу, раз одна. Нехай буде весілля.
Торжество відбулося, молоді пішли на квартиру, почали збирати на перший внесок. А Валентина практично сіла на хліб і макарони: платити-то треба було тепер два кредити.
Цей квиток лотерейний, – каже жінка, мені на касі супермаркету запропонували. Ніколи не купувала, в виграші не вірила і ось – на тобі! Сунула в сумку і забула. Перевірила тільки через три тижні після тиражу. Очам не повірила. Пішла на балкон, постояла, потім чаю налила, посиділа, потім знову звіряти і дивитися почала.
Виграла Валентина суму по іншим мірками і невелику, але вистачало після сплати податку і на погашення іпотеки, і на виплату весільного кредиту дочки. І навіть залишалося трохи, трохи менше 35 – ти тисяч.
І я вирішила, – розповідає Валентина, – з’їжджу за кордон, відпочину. Що в житті бачила? Дочка, робота, борги.
Рідним я про виграш не говорила ні слова, паспорт закордонний зробила, тур купила, тоді вже довелося: кота ж хтось повинен годувати, поки мене немає.
І ти мовчала? – образилася дочка, – Який закордон, а ми? А я? Ти не подумала, що я теж хочу у подорож?
А на трьох не вистачить, – каже Валентина, – та й потім, мені так прикро стало: я в боргах постійно, дочка не згадувала, що віддаю я за її гучне весілля. А тут відразу: а я ?!
Ну ти, Валя, вчудила, – обмовила дочку і літня мама, – дітям жити ніде. Треба було їм на перший внесок віддати. А ти що? Гроші прокатати тільки і все! Нащо тобі цей відпочинок, не той вік, треба про дочку і майбутніх онуків думати.
А у мами друга молодість, – уїдливо дочка, – вона про себе подумала, а про інших забула. Які онуки? Онуків довго не буде, нам тепер іпотеку брати ні на що!
А 35 тисяч вам би вистачило? – не витримала Валентина, – А без виграшу мого обійшлися б? Я про себе подумала? Так, вперше за довгі роки я подумала про себе. І маю на це всі підстави? Я теж з іпотекою жила, і з тобою, і з кредитом на твоє весілля. Я на відпочинку останній раз була ще студенткою!
Валентина поїхала у свою подорож мрії. Її ніхто не проводжав, ніхто не збирається зустрічати: образилися. Як же може бути, що мама, думає тільки про себе, а треба було – про дочку. Кіт? Кота на кілька днів взяла колега Валентини. У рідних не знайшлося часу і місця для домашнього улюбленця віроломної мами.