Я мала повне право пишатися собою: сама виростила сина, тягнула його навчання, вивчила його в найкращому університеті, і квартиру я йому купила. Однокімнатну, але в новобудові, з просторою кухнею, де все було зроблене з нуля за мої важко зароблені гроші. Я малювала у своїй уяві день, коли приїду остаточно, коли ми разом обиратимемо ресторан на його весілля, коли я куплю найкращий костюм для нього і дивовижну сукню для дівчини, яку він приведе в мій дім. Я уявляла це весілля великим, гучним, щоб усі родичі бачили: Валентина не даремно поневірялася по світу, вона виростила справжнього чоловіка і влаштувала його життя за найвищим розрядом.
Тому той день, коли Женька розповів мені про Олю, став для мене справжнім розчаруванням. Я слухала його і відчувала, як усередині все холоднішає. Старша за нього на п’ять років. Та біда з тими роками, якби тільки це. Вона вже була заміжня. І найголовніше – у неї була дитина, дівчинка.
Я слухала сина і не вірила своїм вухам. За що я горбатилася стільки років? Щоб мій гарний, освічений син, у якого все попереду, виховував чужу дитину? Я так йому й сказала тоді, прямо в очі, не добираючи м’яких слів. Сказала, що хай вона буде хоч тричі золота, але я й одного євро не витрачу на таке весілля. Жодної копійки з моїх важких грошей не піде на те, щоб влаштовувати свято для розлученої жінки з дитиною. Я відмовилася їхати на їхній розпис. Я залишилася за кордоном, свідомо продовжила контракт, аби тільки не бачити цього і не вдавати перед людьми, що я щаслива свекруха.
Минули місяці. Спілкування наше із Женею звелося до коротких чергових дзвінків. Я телефонувала йому щотижня, розпитувала про роботу, про його здоров’я. Але жодного разу, за жодних обставин я не передала вітання Олі. Я просто оминала її ім’я, ніби цієї жінки взагалі не існувало в його житті. Якщо чула на задньому плані дитячий сміх чи жіночий голос, у мене все всередині стискалося від образу, і я поспішала закінчити розмову під приводом зайнятості. Син зважав на мій настрій, не нав’язувався, але й від дружини не відступався. Це боліло мені ще більше.
Наближався мій ювілей. П’ятдесят п’ять років. Я повернулася додому остаточно, вирішила, що досить, грошей зібрано достатньо, хата є, треба жити для себе. На свято збиралася вся наша родина: мої сестри, швагри, племінники, давні подруги, з якими ми не бачилися роками. І тут постало питання, яке не давало мені спати кілька ночей поспіль. Як не запросити сина? А якщо запросити тільки його, що скажуть люди? Що скаже родина? Всі знають, що син одружений, і якщо він прийде сам, це буде приводом для нескінченних розмов поза очима. Обговорюватимуть, що Валентина не прийняла невістку, що в сім’ї розлад. Мені було просто незручно перед родичами. Довелося переступити через свою гордість і скрізь зуби сказати Жені по телефону, щоб приходив із родиною.
Свято пройшло якось миготом. Було багато гостей, багато шумних розмов за великим столом, побажань щастя та здоров’я. Оля поводилася дуже тихо, не привертала до себе зайвої уваги, допомагала розкладати страви, доглядала за своєю донечкою. Я намагалася на це не дивитися, повністю зайнята гостями та розмовами.
Коли вечір підійшов до кінця, гості почали розходитися. Хата опустіла, але залишився той безлад, який завжди буває після великих застіль. Гори брудного посуду, переставлені стільці, крихти на підлозі, нерозібрані залишки їжі. Я почувалася неймовірно втомленою. Літа вже не ті, та й за день на ногах хотілося просто лягти і не рухатися. Син теж виглядав виснаженим. Він увесь день допомагав мені з важкими речами, носив додаткові столи, постійно бігав у справах. Зрештою Женя просто сів на диван у великій кімнаті, прихилив голову до спинки і незабаром заснув.
Втомлений, зі змученим обличчям, він виглядав зовсім як у дитинстві, коли засинав над книжками.
Оля відвела малу в спальню, уклала її спати, а сама вийшла на кухню. Вона тихо закатала рукави святкової сукні, підійшла до раковини, де стояла величезна гора тарілок і келихів, і повернулася до мене.
– Валентино Іванівно, ви присядьте, відпочиньте, – мовила вона пошепки, – Я вам допоможу все помити і прибрати. Ви сьогодні цілий день на ногах.
Я зупинилася в дверях кухні з важкою тацею в руках.
– Та я й сама якось розгребу, – мовила прохолодно, хоч спина боліла пекельно. – Женьку розбуди, хай допоможе стола зложити.
Оля одразу приклала пальця до губ і похитала головою, стаючи між мною та раковиною.
– Ні-ні, не будіть Женю. Він так стомився після роботи, останні дні майже не спав, готувався до вашого свята, поспішав усе встигнути. Ще й дорога була важка, він сам за кермом цілий день. Нехай спить, йому треба відпочити. Ми з вами удвох спокійно все зробимо, я все помию, ви тільки покажіть, куди що складати.
Вона включила теплу воду і вправно взялася за справу. Я стояла поруч, витирала рушником вологі тарілки і спостерігала за нею збоку. Вона робила все так природно, не про те, щоб справити враження на свекруху, а про те, щоб мій син лишню хвилину поспав і спочив. Вона реально жаліла його. Я дивилася на її стомлені плечі, на те, як дбайливо вона вимивала кожен келих, і щось усередині мене почало повільно відпускати. Мій твердий вузол образи і принциповості раптом став здаватися таким дрібним. Якщо жінка так береже мого сина, якщо вона співпереживає йому, бере на себе його втому і щиро хвилюється за його спокій – то це ж і є найголовніше. Це саме те, чого я завжди бажала для Женьки.
Ми мили посуд майже в повній тиші, лише вода шуміла та тарілки цокали. Потім ми разом переставили стільці, склали залишки їжі в контейнери. За цей час Женя так і не прокинувся, лише солодко хропів на дивані.
Наступного ранку син прокинувся рано. Я вже сиділа на кухні, п’ючи чай. Оля з донькою ще відпочивали у спальні.
Женя зайшов, потер очі, зайшов до раковини помити обличчя і раптом зупинився, побачивши ідеально чисту кухню, складені стоси тарілок і прибрані столи.
Він повернувся до мене, його брови зсунулися, а в голосі з’явилася виразна, неприхована докірливість, якої я від нього давно не чула.
– Мамо, ну нащо ви Олю до роботи заставили? – мовив він суворо.
– А що таке,, – сказала я, – попрацювала трохи, нічого їй не станеться.
– Їй зараз взагалі не можна перевтомлюватися і важке піднімати. Вона ж дитину чекає! Чому ви мене не розбудили? Я б усе сам зробив.
Я сиділа, тримаючи чашку в руках, і дивилася на свого сина. Він стояв переді мною, готовий захищати свою дружину навіть від мене, щиро хвилюючись за її стан і за їхню майбутню дитину. А вона вчора точно так само закривала його від мене, аби тільки він виспався і відпочив після важкої праці. Вони стояли горою один за одного.
– Я рада за тебе, синку, за вас, – я встала і обійняла його.
Це було сказано від щирого серця.
