fbpx
Історії з життя
Валерій ішов між тихими горбиками. Ніс лимонного кольору троянди. Такі любила Ольга. Він дарував їй ці квіти завжди на день народження. Та подумав, що обманює себе. Скільки ж це років вона не хотіла бачити ні його, ні подарованих ним квітів. І тільки тепер, коли відійшла у вічність, дозволила

Зазвичай Валерій приїжджав сюди на світанку. Першим поїздом, який зупинявся біля селища. Клав квіти на на місце останнього спочинку Ольги. І, непомічений ніким, знову спішив до поїзда.

А нині, як на зло, проспав усе. І треба ж було учора прибути друзям: засиділись допізна, випили по чарці. Коли спохопився, до поїзда бігти уже було пізно. Власною автівкою їхати після вечірнього застілля теж не випадало. Зателефонував давньому знайомому: “Виручи, підкинь на автобус”.

Він ішов між тихими горбиками. Ніс лимонного кольору троянди. Такі любила Ольга. Він дарував їй ці квіти завжди на день народження.

За матеріалами – Наш День.

Подумав, що обманює себе. Скільки ж це років вона не хотіла бачити ні його, ні подарованих ним квітів. І тільки тепер, коли відійшла у вічність, дозволила.

Що це з ним? Розчулився зовсім. “Старію, – подумав. – Ех, роки. Якби можна було вас повернути…”

Скільки ж це минуло, як він уперше побачив Ольгу? Як не зміг оминути її великих сірих очей? Цієї осені буде двадцять сім… Мав читати тоді їм, студентам-першокурсникам, лекцію з біології. Та натомість бачив тільки величезні сірі очі. На практичному занятті він навмисне поставив Ользі двійку.

– Відпрацюєте, – кинув сухо, – тоді й оцінка буде кращою.

Вона ще ширше розкрила очі. Як же так, адже відповідала не гірше за інших?

Він поспіхом вийшов з аудиторії, сердито гримнув дверима: студенти з ним не сперечалися.

Ольга прийшла “виправляти двійку” одна. Витягла з сумочки конспект.

– Заховайте, – зупинив він її. – Я не ставив вам цієї оцінки у журнал. Я просто хотів, щоб ви прийшли.

Затріпотіли, сполохалися сірі очі. І затихли. Вона зрозуміла усе.

Він занедужав цим дівчиськом. Не міг без неї жити. Ніколи і нікому не казав стільки ніжних слів, навіть дружині. Крався зі своїм коханням, мов злодій, ховаючи його від людей у темряву ночі.

– Я розлучуся з дружиною і одружуся з тобою, – клявся дівчині. – Зі мною нічого не бійся, я захищу тебе від усього злого. Вір мені.

Оля вірила. Беззастережно. І якби він був трохи настирливішим, хтозна, можливо, і зумів би дотримати слова.

У той день на лекції Оля передала йому записку: “Треба обов’язково зустрітися сьогодні, – писала. – Маю радісну новину”.

Він сподівався усього. Але аж ніяк не того, що почув:

– У нас буде маля, – горнулася до нього Оля. – Ти радий, правда? Адже ти сам казав, що дуже хочеш дітей.

Йому перехопило подих. Справді, у них з дружиною не було дітей. Справді, він дуже хотів мати доньку чи сина, Але ж не так. Не так…

Оля не розуміла. А як інакше? Адже усе легко і просто. Йому слід лише розлучитися з дружиною і взяти шлюб з нею, як Валерій і обіцяв.

Смішне, наївне дівчисько. Він доцент, невдовзі збирається захищати докторську дисертацію.

А там і до професора недалеко.

І раптом роман зі студенткою, яка, до того ж, чекає дитину. Та за це його відразу ж попросять з університету. Розголосу не уникнути, не уникнути осуду.

А як переживе це його дружина? Не може він отак, зненацька, її зрадити. Врешті, хай Оля заспокоїться, з кожної ситуації є розумний вихід. Варто тільки добре подумати.

Наступного вечора він подав Олі акуратно заклеєний конверт.

– Що це? – запитала вона.

– Гроші. На те, щоб ти не зробила все правильно. У мене є знайомий спеціаліст, усе буде зроблено тихо, ніхто і не дізнається. І ти залишишся в університеті, і я захищу свою докторську.

Ці нерозумні сірі очі. Вони не хотіли нічого чути. Дивилися сполохано, наповнюючись слізьми.

– Добре, – врешті здався він. – Роби, що хочеш. Тільки не вплутуй у це мене. Я – ні при чім.

Валерій справді невдовзі захистив дисертацію. А Ольга поїхала у своє селище до батьків.

Уже завідував кафедрою, його поважали, до нього прислухалися. І якби не ці спогади… Вони тривожили його ночами, не давали спокою. Знав, що Ольга стала матір’ю донечки, що так і не поновилася в університеті. Працювала в місцевому училищі лаборанткою.

Якось зважився. В Олі був день народження. Він купив квіти, ті самі лимонні троянди. Прихопив у машину пляшку ігристого.

Ольгу знайшов в училищі. І як тоді, коли вперше побачив її, затріпотіло і защеміло щось всередині.

– Олю, – простягав їй квіти.

Вона засміялася – холодно, байдуже. Врешті запитала:

– Що тобі треба?

Він щось казав про те, що не може без неї жити, що тільки вона – єдина його справжня любов. А те, що сталося, то прикра помилка. Зараз він може допомогти їй закінчити університет. Може потурбуватися про неї і про доньку.

Вона зупинила його поглядом, змусила замовкнути на півслові.

– Яку доньку? У тебе її нема.

Валерій ще кілька років їздив до селища, але Ольга була невблаганна. І тільки якось, один раз, зустріла його не вороже.

– У Ніни сьогодні день народження, – всміхнулася. – Вона уже майже доросла.

Так він дізнався, як звати його доньку. Шукав у кишені гроші.

– На, передаси доньці. Або щось їй купиш.

Ольга відсторонила його руку.

– Ти уже раз давав мені гроші для неї. Пам’ятаєш? Ти ж сам сказав, що ти – ні при чім.

Він гнав щосили машину. Геть з цього селища, від Ольги, від доньки. Усе, більше ноги його тут не буде.

Та сталося не так. Валерій помилився. Доля звела його ще раз з Ольгою. Зустрів її у лікарні. Згасала тихо від недуги. Тільки великі сірі очі залишилися такими ж таємничо-глибокими.

Хотів сказати їй щось добре. Попросити вибачення. Зупинила поглядом. Благала: не треба, усе мусить бути так, як є…

І тільки тепер вона не може заборонити йому приїжджати сюди. Привозити їй квіти.

Ось і зараз поряд з рясно розквітлими незабудками, що голубіли у зелені трави, поклав троянди. Тремтіли на сонці краплини роси. Подумав: треба іти. Не хотів, щоб його хтось побачив; Хто він тут, у цьому селищі, що робить?

Та вузькою стежиною уже йшли йому назустріч. Побачив їх ще здалеку: молоду жінку з дівчинкою. Несли відро з водою.

Якби він навіть ніколи не бачив своєї доньки, все одно упізнав би її. Ті ж сірі Ольжині очі, та ж хода, та ж усмішка, та ж постава.

– Ніна, донька, – тенькнуло серце.

Жінка привіталася з ним, посміхнулася.

Він відповів.

– Приїхав “провідати” давнього друга. Колись вчилися разом, тільки я от живу, а його – нема, – придумував щось на ходу.

– А ми до нашої мами і бабусі прийшли. Правда, Олю? – пригорнула жінка до себе дівчинку. – Принесли води, щоб полити квіти. Дощів так давно не було. А ще взяли вазу, аби поставити троянди. Їх завжди хтось привозить у день її народження.

Валерій відчув, як червоніє.

– І що, ви ніколи не бачили його? Того, хто привозить квіти. І не знаєте про нього нічого?

Ніна якось дивно глянула на нього. А, може, йому тільки здалося.

– Ні, а для чого? Може, це і є мамина таємниця? Адже вона виховала мене одна, без батька. Я ніколи його не бачила і не знаю про нього нічого.

Ніна полила квіти, поставила у вазу його троянди.

– Ходімо, Олечко, – покликала дівчинку. – Щасливо вам, – повернулася до Валерія.

– І вам теж щасливо…

Вони пішли, його донька і внучка. Маленька дівчинка, названа Олею у пам’ять тієї, яку любив. За якусь мить вони зникнуть за розквітлим кущем жасмину. Господи, ще не пізно, ще можна усе змінити…

– Зачекайте…

Ніна повернулася.

– Ви щось сказали?

У її очах він побачив той самий подив, який майнув раніше.

– Ні… нічого. Я тільки хотів запитати, котра година. Боюся спізнитися на поїзд.

Автор – Зіна Кушнірук.

Фото – ілюстративне.

Передрук матеріалу без гіперпосилання на Intermarium.news заборонений!

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook.