Надія закружляла по кімнаті. Вона була щаслива. Коханий чоловік, добротний будинок. Що ще потрібно для щастя. Ну і нехай, що Михайло старший за неї майже на п’ятнадцять років, адже головне кохання. А вона все життя мріяла жити в селі. І тут у двері постукали. Надія стрепенулася, але вигукнула:
– Відчинено!
У двері увійшла жінка. По господарськи озирнулася і спитала:
— Михайло вдома?
Надія похитала головою.
— Ні, він вийшов ненадовго.
Жінка, не роззувавшись пройшлася по кімнатах і кивнула:
— Добре.
Надія осміліла.
— А ви хто? І що хотіли?
Жінка повернулася до неї.
— Я хто? Перша дружина Михайла. А що він тобі про мене нічого не розповідав?
Надія відкрила рота.
— От жук. Але він завжди був таким хитрим. Та не бійся, не лаятись прийшла, а познайомитись. Мене звати Валентина, а тебе?
Дівчина простягла руку.
— Надія.
Не звертаючи уваги на жест Наді, Валя кивнула:
— А будинок гарний. Не той, що він мені з дітьми залишив. Ти не соромся, звертайся. Я ж Михайла, як облупленого знаю. Все підкажу та допоможу. Гаразд, Надіє, я пішла, у мене ще багато справ.
За хвилин десять прийшов Мишко. Поцілував Надю, обійняв.
— Ну як ти тут? Обживаєшся?
Надія почала звітувати:
— Речі склала, підлогу помила, правда приготувати нічого не встигла.
Михайло засміявся.
— Яка ж ти у мене господинька. А вечерю я і сам приготую, мені друг дав качку.
Надія раптом згадала:
— Мишко, тут до нас жінка заходила. Валя. Сказала, що вона твоя перша дружина.
Мишко тихо вилаявся, а вголос запитав:
— А що вона хотіла?
Надія знизала плечима.
— Та я й сама до ладу не зрозуміла. Пройшлася по будинку, запросила до себе.
Мишко реготав.
– Ще чого. Не для того я з нею колись розлучився, щоб вона стала подружкою моєї нової дружини.
Відправляй її подалі, якщо чіплятиметься. Вона ж як реп’ях, причепиться, не відірвеш.
Надія запитала:
— А чому ти мені про неї нічого не розповідав?
Михайло скривився.
— А що я мав розповісти? Як вона спіймала мене молодого своїм животом і мені довелося з нею одружитися. Ну, годі про це. Що було того не повернути. В неї нова сім’я, у мене своя. Нам більше нічого ділити.
Мишко вранці пішов на роботу, а Надія пішла на город. Дві грядки з цибулею сиротливо тулилися посеред чагарників.
— Чоловік, що з нього візьмеш. — пролунало через паркан.
Надія озирнулася. Їй широко посміхалася Валентина. — Привіт, сусідко. Як спалося на новому місці?
Надія відповіла:
— Спасибі, чудово.
Валя без дозволу, відсунула штахетину і через дірку залізла в її город. Почала говорити, повчальним тоном, махаючи руками: — Сади більше капусти. Михайло її любить в будь-якому вигляді. І свіжу, і квашену. Тільки не маринуй, оцет йому не можна. Моркву теж посади, три грядки. Він її теж любить, його баба з дитинства до неї привчила.
Надія перебила Валентину:
— Взагалі то я хотіла посадити квіти.
Валя голосно зареготала.
— У селі і квіти? З глузду з’їхала? Та Мишка потім тільки лінивий не засміє. Скажуть, що дружина у нього з привітом.
Надія образилася.
— А кому яке діло? От, наприклад, вам? Ви чого мене повчаєте?
Валя витріщила очі.
— Ти чого, я ж тобі добра бажаю. Вважай, що я старша дружина, а ти молодша. Не бійся, я тебе всьому навчу.
І почалося. Мишко з дому, Валентина тут як тут.
— Ти білизну пери руками, Мишко любить, щоб вона була м’яка. А в пральній машині вона стає жорсткою. Ти куди стільки м’яса наклала, та ще й із салом. Я ж тобі казала, йому не можна жирного. Ти сміття з двору на вулицю не вимітай, бо будете сваритися. Будеш іти в магазин, то захопи мені дві буханки хліба, бо в мене купа справ, не встигну.
Надія вже боялася виходити надвір. Як тільки жінка робила крок за поріг, одразу з’являлася Валентина і гукала їй:
— Довго спиш, сусідко. У селі треба вставати рано.
Як тільки Надія, прибираючи в будинку, відчинить вікна, Валя вже заглядає і починає:
— В кутках мий краще, Мишко бруд не любить. Ти як крісло посунула, сонце ж цілий день у очі світитиме. Яка ж ти незграбна, прости Господи.
Надія почала скаржитися чоловікові:
— Михайле, поговори з нею. У мене вже немає сил. Прийде та вчить. Мені хочеться, заткнути вуха і бігти куди очі дивляться.
Мишко з подихом відповідав:
— Ось тепер ти розумієш, чому я розлучився? Її не переконати, не переговорити. Якщо вчепилася, не відчепиться. Ну не плач, я поговорю з нею.
Але мабуть розмова плодів не дала і Валентина, продовжила діставати Надію своїми порадами. І дівчина не витримала.
— Та відчепіться ви від мене. Досить. Я не ваша донька чи сестра. Не треба мене вчити, сама розберуся. Як мені жити, що в городі вирощувати, який суп варити і як прати білизну.
Валя ображено сказала:
— Та я ж від щирого серця. Думаю, дівчина молода, міська, нічого не вміє. Та я через тебе всі домашні справи закинула. З чоловіком лаюся. А ти виявляється он яка невдячна. Ну то живіть, як хочете.
Надія зітхнула з полегшенням. Вона не бачила Валентину вже цілий тиждень і навіть трохи сумувала, бо вже звикла до неї. І ось сьогодні вона вийшла босоніж на нагрітий сонечком ганок і солодко потяглася.
— Надіє, тобі карасів не треба? Бо мій Василь цілий причіп з риболовлі припер. Тільки коли будеш смажити, краще обвалюй у борошні, Мишко любить, щоб була хрустка скоринка.
І тут Надія не витримала. Вона так реготала, що з очей текли сльози. Валентина злякалася.
— Ти чого?
Надія крізь сміх відповіла:
— Господи, це ніколи не закінчиться. За що ти дав мені таке покарання? Я знала, що буде не просто, але позбав мене від цієї старшої дружини.
Валя махнула.
— Нічого не зрозуміла. Ти рибу братимеш чи ні?
Надія безнадійно махнула рукою.
— Неси вже свою рибу! Все одно ж не відчепишся.
Фото ілюстративне.
