Валечко, сусідонько! Вийди на хвилинку,- стоячи біля хвіртки гукала сусідка Зоряна, але чомусь не наважуючись увійти.
Валя копошилася на грядці. Після дощів усе позаростало травою, і вона поспішала її прополоти, щоб не втратити врожаю. Валя обтрусила руки і пошкандибала у двір, звідки лунав голос.
– Забула, де хвіртка? Проходь. Що трапилося?
– Так, я так, позичити в тебе закваски. Хотіла хліб замісити.
– Так ти ж ніколи не пекла, хіба не в магазині купуєш?
– Та от захотіла спробувати. Усі нахвалюють твій хліб.
– Мені не шкода. Зараз винесу.
– А я ось ось тут на ґанку зачекаю.
Валя пішла, а Зоряна сиділа і думала, як їй поділитися неприємною новиною. Але нічого не могла вигадати. Тут вийшла Валентина.
– Тримай. Печи свій хліб.
Валя присіла поряд.
– Трава після дощів так і пре. Одну грядку пройду, друга заростає. І так по колу. Добре хоч, що сьогодні вихідний, а то б нічого не встигла. А як мій Вітя поїхав вранці на роботу, то я й хліб уже спекла, і його улюблений пиріг з капустою.
Борщик вчорашній є. А от на друге треба ще готувати щось. Він обіцяв раніше сьогодні звільнитися. Хотіли в ліс поїхати, глянути чи є вже ягоди. Марійка, кажуть, уже два відра набрала. І коли тільки встигає з такою юрбою дітлахів.
Отут Зоряна і вставила своє слово.
– Я вчора до області їздила, до поліклініки, на базарчик зайшла. Прикупила спідничку собі. А потім на вокзал пішла. Попуток немає. Вирішила автобус наш чекати. А як жарило вчора перед дощем. Я в кафешку пішла по воду…
– І до чого ти хилиш? Говори, коли за цим прийшла.
– Я там твого Вітю бачила.
– Ну і що? Він туди заходить пообідати часом, коли клієнтів на таксі немає.
– Тільки не один він був. На власні очі бачила, ось як тебе зараз.
Валя насторожилася.
– Сидить і за руку дівчину тримає. Молоду, красиву. Я краєм ока дивлюся, а вона до його плеча пригортається. А він її приобняв і сидить усміхається. Може знайома якась, я не знаю.
– Менше знаєш краще спиш. Нема чого плітки розносити! Мабуть, усе село вже знає. Ти як сорока скрегочеш, без угаву.
– Що ти, що ти! Я нікому! От тільки тобі… попередити. Раптом біда на тебе чекає. Я нікому, чесно!
– Попередила, йди. А то закваска прокисне. А до нашої родини не лізь, самі розберемося, без сторонніх.
Зоряна пішла, а Валя замислилась. Вже п’ятнадцять років вона живе з Віктором. І жодного разу він не дав ні найменшого натяку засумніватися у його вірності. Кохає її, лебідкою називає. Все у них добре. Лише Бог дітей не дав.
Валя зайшла до хати, подивилася на годинник.
– Треба готувати. Віктор незабаром приїде, у ліс поїдемо. А завтра вже в базарний день і таксувати поїде.
Валя гнала від себе страшні думки, принесені Зоряною, але позбутися їх не могла. Перед очима миготіла сцена, описана сусідкою.
За кілька годин машина Віктора зупинилася біля воріт. Валя вийшла на ґанок. Віктор був задумливий.
– Лебедонько, я не один. У нас гості. Тільки ти не лякайся. Я впевнений, що язиката Зоряна вже все донесла. Відчуваю, що просвітила.
– І що далі?
– Але все не так, як вона тобі розмалювала.
– А як?- стримуючи сльози, промовила Валя.
– Давай сядемо. Мені також важко говорити.
Валя та Віктор сіли на ганку. Валі було очевидно, що в машині на передньому сидінні сиділа дівчина, так художньо описана Зоряною.
– Це Аліна. У мене, напевно, як і у кожного є скелети в шафі. Ти знаєш, що маю другий шлюб. Я тобі про нього нічого не розповідав. Ми з Анною прожили два місяці і розлучилися.
Теща жити не дала. І Аньку проти мене налаштувала. Я терпів, просив з’їхати від тещі, але Аня ніяк. Я був молодий, гарячий, на розлучення подав. Розлучили швидко. Я повернувся сюди і постарався забути свій невдалий шлюб, як страшний сон.
– І до чого тут твоя перша дружина? У машині молода дівчина сидить.
Віктор зітхнув і продовжив свою розповідь.
– Минулого тижня мене найняли до області клієнта відвезти. Я поїхав. Висадив його на вокзалі, а тут старенька в капелюшку підсіла. Сіла та адресу називає. Ну, гадаю, відвезу, повернуся на вокзал, пошукаю попутників у наш бік.
Проїхали ми трохи, як старенька повернула до мене голову, дивилася на мене хижим поглядом і каже: “Вітя, ти?”
Я кажу: “Так, мене Віктор звати. А ми хіба знайомі? Не пригадую”.
“За те я пам’ятаю тебе. Досі коровам хвости крутиш?”
Тут я й зрозумів, що переді мною перша моя теща. Я щоб підтримати розмову запитав про здоров’я, а вона мені: “Моє здоров’я тебе не стосується. Ось із санаторію їду. А Ані ти життя зіпсував.
Після розлучення сама не своя була. Так до кінця і не отямилася. У тридцять років занедужала раптоао. Згоріла за півроку. Я тебе тоді хотіла знайти, але вона завжди була проти. Але зараз вже скільки часу минуло. Пора вже й правду повідати.
– Яку правду?
– А зараз побачиш?
Ми під’їхали до під’їзду. Її вийшла зустрічати дівчина. Усміхнулася, підхопила сумку і пішла. А теща й видала мені:
– Побачив? Це донька твоя, Алінка. Я не молодію. Сама її виростила. Так Анна вирішила тобі відплатити, наказувала не шукати тебе і нічого про доньку не казати. А я теж не вічна. Живу, звичайно, але мої роки пораховані. Тож ось тобі її номер телефону. Адрес наш, сподіваюся, не забудеш? Настав час правди. Як добре, що я зустріла тебе!
Отак я й дізнався, що в мене є доросла дочка. Аліна гарна, вона тобі сподобається.
У Валі наче камінь з душі впав.
– А Зоряна такого нагородила.
– Уявляю, – і Віктор обійняв дружину за плечі, притиснув до свого плеча і чмокнув у скроню.- Лебедонько, ти моя! Вибач, що змусив похвилюватися. Ти не проти познайомитись чи мені її назад додому до бабці відвезти?
– Яка бабця? Запрошуй у хату, зараз обідатимемо. Валя підвелася зі сходинки і почала чекати, коли Віктор покличе свою гостю.
Валя бічним зором бачила, що у кущах сусіднього городу копошилася Зоряна. Цікавість була її головною рисою.
Алінка трималася за руку батька. Їй також важко давалася ця зустріч. Але Валентина пересилила себе, посміхнулася, обійняла дівчинку.
– Ласкаво просимо. А в мене сьогодні якраз пиріг підіспів.
Валя бачила шалені від такої сцени очі сусідки. Взяла Аліну за руку і повела до хати. Надвечір усе село знатиме, що Віктор любаску у дім привів. Зоряна-сорока язика за зубами не триматиме.
Аліна виявилася приємною дівчиною. Валентина одразу знайшла з нею спільну мову. Їй було приємно, що у Аліні так багато передалося від батька. Вікторова посмішка, ямочки на щоці, розріз очей.
Ну, і нехай, що не лише Вікторова донька, все одно рідна. Жаль тільки доросла, вже вісімнадцять, до інституту вступила. Але все одно добре, що, крім Віктора, є тепер рідна душа.
Сама Валя була з сиротинця. Технікум закінчила, за розподілом у село потрапила. Тут і осіла, з Віктором познайомилася.
Багато років мріяли про дитинку, але так і не вийшло. Віктор її заспокоював, казав, що їм і вдвох добре. Але ж вона розуміла, що кожен чоловік мріє про сина чи дочку.
Після обіду Віктор посадив своїх дівчат у машину і вони поїхали до лісу. Для міської Аліни, все було, як диво.
Вона захоплювалася і лісом, і ставком. Із задоволенням збирала ягоди, не перестаючи розмовляти з батьком. Так незвично було чути, що хтось кличе Віктора татом.
Вечір пролетів непомітно. Аліна залишилася ночувати у них, а вранці Віктор повіз її додому. Валентина запросила дівчину погостювати на довше, вона обіцяла приїхати.
Провівши гостю, Валя присіла на лавку біля будинку. На душі було радісно. Тільки звідки не візьмись з’явилася Зоряна.
– Я тобі банку з-під закваски принесла.
– Могла б і собі залишити. Банок повно.
– У Вас гості були?
– Були. І що?
– І як же ти любку чоловікову прийняла? Як же вона могла?
– А тобі яке діло? Завидно? Рознесла вже по селу? А отак і прийняла. Тепер утрьох житимемо. Ти що не знала, зараз так модно.
Валентина взяла банку і зайшла в дім, залишивши сусідку одну.
– А хіба так можна? Ганьба яка!
Валентина знала, що у Зоряни нічого не затримається, але їй було байдуже.
Фото Олександри К.
