Може чоловік зрадити, може, але ж не подруга, тим більше, що стільки ми разом з нею дружимо. «Та ми просто поцілувалися», – каже Валя, наче тим я маю її пробачити. ми ж не шістнадцятирічні дівчатка, а нам, слава Богу, по сорок.
– Чого ти переживаєш?, – питає мама, – значить не любив тебе, подякуй Валі, що тепер це вияснилося, а не як ти дитину матимеш.
– А з Валею що? Теж пробачити?
– А з нею більше своїх чоловіків не знайом, не надійна. Видно вік.
Та й у мене, видно, вік. Нема часу придивлятися, бо ж дуже вже сімейного щастя хочеться, а такі жевжики і користуються.
От довіри і дружби справді шкода.
Але Валя так вже перепрошувала, казала, що то щось її поплутало і вона більше ніколи так не зробить. Ми поклялися знову у вічній дружбі, а потім сталося от що.
Ми дійшли з нею згоди, що чоловіки не мають між нами стати і на тому почали знову дружити.
Останнім часом Валя пурхала від щастя, бо знайшла кавалера і я була за подругу рада.
– Я тебе з ним познайомлю, – каже мені, – скажеш, як він тобі.
А він мені був, мов грім серед ясного неба, прямісінько в серденько, вінець творіння і моя заповітна мрія. Вже він мені такий гарний, що словами не передати, не знаю, як себе вести далі, бо Валя нас наче навмисно лишає наодинці, я ж поклялася, що чуже не візьму.
А потім вона с стаціонар попала, то ми до неї приходили і якось в один і той же час, що Юрко мене й підвозив додому.
– Чого тобі на автобусі трястися, коли я в тому напрямку їду?, – питав мене здивовано, коли не хотіла їхати.
Приходилося сідати поруч з ним і всю дорогу мліти від його голосу. А якось він мені допомагав відстібнути пасок безпеки і наші губи доторкнулися. Все! Я думала, що вийду з машини разом з кріслом.
– Ти мені подобаєшся!, – кинув мені в спину Юрко, але я вже летіла додому.
Кілька днів не могла нічого робити. Все з рук валилося. Чому так Бог дає – я його кохаю, він теж має до мене симпатію, а дістанеться Валі, бо ж у нас договір про дружбу…
– Доню, зізнайся Валі та й усе, що ти ходиш кодами?, – дивується мама.
– Але я вчиню так само, як вона.
– Правильно, ти її теж врятуєш від ситуації, коли чоловік вже не любитиме і бігатиме бозна-куди.
– Краще б бігав до мене, – прошепотіла я.
Але робити треб щось, я ж не якась там юнка і наважилася на розмову з Валею. Що я про себе вислухала, ви такого ніколи не чули, а я повторювати не хочу.
– Раз тобі його так треба, то забирай, – грюкнула вона дверима перед моїм носом.
А я не кинулася її перепрошувати, а кинулася до Юрка. Ті перші миті були такі чудові, ми не могли випустити один одного, а далі сталося щось геть чудне.
І прицмокує Юрко за щораз, має звичку ввесь час в зубах колупатися зубочисткою, чомусь перестав гарно зачісуватися, борода йому геть не йде, нащо він її відрощує, цю сорочку я вже десять разів бачила, невже у нього нема нічого іншого та й парфуми його мені вже набридли. Та й сам він весь і не веселий, і не милий, і не розуміючий…
Не те, що Валя, вона завжди знає, чого я хочу, як мене підбадьорити, як задобрити, як помиритися…
– Валю, слухай, ми просто разочок поцілувалися, нічого такого я тобі клянуся. Та й нащо він нам здався, подумай, що через якогось чоловіка порушувати нашу ще дитячу дружбу. Та скільки тих чоловіків у нас ще буде. Давай почнемо все з самого початку? Я тобі твої заварні тістечка принесла…
– З шоколадом?
– Так, з шоколадом. Ціла коробка…
Бо жіноча дружба – найцінніша, я вам так скажу.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
