— Валю, ну що ти таке кажеш? — почала вона. — Андрій одружений. У нього буде двійня! Йому потрібен свій дім, щоб почати життя з чистого аркуша. Він мужчина, він повинен сім’ю привести у свій дім. А ти? У тебе сім’ї немає. Тобі це не зрозуміти. – говорила мама спокійно.
Я не чекала такого від неї. До останнього вірила, що мама згадає про те, що має двох дітей, що зрозуміє, наскільки несправедливим є її вчинок.
— Тобі не соромно? – зателефонував брат згодом, – Тобі тридцять, мамі 60 і ти до неї ідеш щось просити? Сестро, де твоя совість узагалі? Не чекав від тебе такої дитячої поведінки – говорив брат голосом строгого вихователя.
Коли мені було 17, наша мама вирішила поїхати на заробітки за кордон. Жили ми тоді дуже бідно: мама працювала на кількох роботах, а грошей все одно не вистачало.
Мій менший брат, Андрій, був ще зовсім дитиною — йому виповнилося лише 9 років. Батько Андрія залишив сім’ю і купу боргів які мама мусила повертати.
Я пам’ятаю той день, коли мама сказала, що повинна їхати. Вона довго пояснювала, що іншого виходу немає.
— Це заради вас, дітки, — говорила вона, намагаючись не плакати.
Я мовчки кивала, хоча мені було відверто лячно. Я щойно скінчила школу і мріяла про те, як буду вчитись. Однак, натомість, повинна була залишитись у селі і бути за няньку для свого молодшого брата.
Мама залишила мені записку з усіма важливими порадами: як заощаджувати гроші, що варити на обід, і найголовніше — як піклуватися про Андрія. Тоді я ще не знала, що ці поради стануть частиною мого життя на довгі роки.
Я швидко подорослішала. Поки однолітки планували своє майбутнє, ходили на побачення чи гуляли до пізньої ночі, я була мамою для меншого брата.
Вранці я будила його, годувала, збирала до школи, . Увечері ми разом робили уроки, читали книжки або дивилися старі фільми. За цілий день біля нашої господарки я виморювалась настільки, що засинала о восьмій, аби підскочити о шостій ранку.
Мама перед від’їздом не стала продавати корову, казала тримати її, адже та гарно доїлась. Та й свині і бройлери я придбала, бо ж мама вважала не правильним жити у селі і не тримати господарку.
Особистого життя у мене не було. Як тільки з’являлася думка про побачення чи прогулянку з друзями, я одразу згадувала, що Андрій чекає вдома.
Інколи мені себе відверто шкода: дівчина, яка мала б жити повним життям, сидить у селі біля корови свиней і меншого брата. Але я розуміла, що інакше не може бути. Хтось мусив піклуватися про брата.
Мама дзвонила нам раз на тиждень. Говорила, що дуже сумує, але незабаром все зміниться. Щоразу вона просила мене потерпіти ще трішки. Рік за роком те трішки скінчилось лиш тоді, як брату виповнилось 18 і він скінчив школу.
Андрій вступив до університету, я нарешті поїхала в місто де знайшла роботу няньки у дуже забезпеченій родині. Мама продовжувала працювати за кордоном. Вона майже не приїжджала, але казала, що збирає гроші на щось важливе. Що саме — не уточнювала.
А потім сталося те, чого я не очікувала. Мама повернулася додому. Вона привезла з собою валізи подарунків і чималеньку суму грошей. Вона світилася від щастя, обіймала мене і Андрія, розповідала про свої плани.
Згодом я дізналася новину, яка перевернула моє життя. Мама вирішила придбати квартиру. Двокімнатну, простору, в новобудові. І не просто так, а для Андрія.
Справа в тому що мій брат нещодавно одружився, і його дружина чекає двійню. Квартира була подарунком матері брату — новий старт у житті, місце, куди він приведе свою сім’ю.
Я слухала маму і не могла зрозуміти, що відчуваю. Радість за Андрія? Образу? Розчарування? У моїх думках крутилася одна фраза: «А як же я?». Я присвятила 12 років свого життя тому, щоб Андрій мав усе необхідне.
Я відмовлялася від власних мрій, забувала про власні бажання. А тепер, коли мама повернулася і нарешті мала гроші, вона навіть не подумала про мене.
Я поїхала в село для того, аби поговорити із мамою.
— Я хочу зрозуміти, чому ти вирішила купити квартиру тільки Андрієві, мамо. Нас у тебе двоє дітей. Хіба це справедливо?
Мама дивилася на мене здивовано, ніби не чекала такого питання.
— Валю, ну що ти таке кажеш? — почала вона. — Андрій одружений. У нього буде двійня! Йому потрібен свій дім, щоб почати життя з чистого аркуша. А ти. У тебе сім’ї немає. Тобі це не зрозуміти.
Я до останнього вірила, що мама все ж має для мене якусь несподіванку. Думала, що й мені буде житло, просто мама не сказала одразу. А тут: “Сім’ї немає, тобі не зрозуміти”.
— Мамо, а чому у мене немає сім’ї? Може, тому, що я займалася не собою, а Андрієм? Може, тому, що я відмовлялася від усього, щоб дати йому шанс вирости нормальним? А тепер ти кажеш, що я нічого не розумію?!
Мама зітхнула, як людина, що не хоче далі продовжувати безглузду розмову.
— Валю, не накручуй себе. Я знаю, що ти багато зробила, дякую тобі за це. Але ти сама обрала таке життя. Ніхто тобі не винен. Валю, невже ти не розумієш. Квартира Андрієві — це інвестиція в його майбутнє. А тобі я заповім наш будинок у селі. Це буде твоє. І там тобі буде добре.
Я ледь не засміялася. Будинок у селі! Старий, напіврозвалений, який вона навіть не ремонтувала за ті роки, поки була за кордоном. Це її компенсація за мої 12 років? Це те, що вона вважає “добрим” для мене?
— Мамо, а ти хоч сама віриш у те, що кажеш? Ти залишила мене одну з Андрієм, і я зробила все, що могла. А тепер ти віддаєш йому все, навіть не спитавши мене. Це не справедливо.
Вона лише махнула рукою.
— Валю, не будь дитиною. У тебе ще все попереду. Вийдеш заміж, матимеш своїх дітей. І не треба такі сцени влаштовувати тут.
Потім ще й брат зателефонував і був дуже невдоволеним. Бачте, я не мала права так говорити із мамою нашою. Вона жінка у віці, а я молода і здорова. Якщо мені чогось треба, то я повинна сама на це заробити, а не йти до матері із простягнутою рукою.
Але скажіть мені, хіба я не маю права просити того, що прошу? Хіба справедливо вчинила моя мама?
Головна картинка ілюстративна.
