В Україну я верталася з дуже хорошим настроєм, адже донька виходить заміж і я буду гарно виглядати на фото і відео, бо мені лиш сорок п’ять років. Та й взагалі, я молодо виглядаю, нам всі кажуть, що ми сестри з донькою, просто я на кілька років старша. Саме тому я трактую таку поведінку щодо себе сватів. Бо інакше я не можу пояснити таке прохання.
Доньку я мала у вісімнадцять років, ми не довго з чоловіком прожили, були надто молоді, він не хотів своїм поступатися, а я своїм, далі вже батьки між нами залізли і вже не було ніякого шансу на примирення.
Я ще раз виходила заміж, але так само не змогла жити з чоловіком, який на словах господар і годувальник, а на ділі день працює, а два тижні шукає роботу.
Саме через Валерія я й поїхала на заробітки, бо треба було повіддавати те, що чоловік напозичався по друзях. Лише на чужині мені відкрилися очі, чого це я маю лежебоку годувати. Так-так, важка праця розум піднімає до голови, повірте, а ще, коли ніхто тобі збоку не навіює, що хто вже тебе таку захоче, треба старатися сім’ю зберегти, бо друге розлучення, то пляма на всій родині.
І отак я нам з донькою купила по квартирі, її вивчила і вже на весілля збирала. За нашими традиціями саме родина молодої робить весілля. Тому для мене не було нічого дивного почути від сватів про те, де вони хочуть робити весілля та на скільки гостей.
Звичайно, скрипнула зубами, коли свати сказали, що зі своєї родини вони гроші молодим не віддадуть.
– Ми не маємо стільки грошей, як ви, вже по заробітках не відпочиваємо, вибачайте, – сказала сваха.
Я й так бачила з обійстя та хати, що вони працюють на дуже низькооплачуваній роботі, бо інакше, я не можу пояснити, чому все в такому стані.
А далі й сталося те, що я вважаю, що вони мене прийняли за якусь дитину, б таке почали плести, що мені аж очі на лоба полізли.
– Валю, весілля за пів року, а ми б хотіли до ладу привести дах та хату оббити, то нам десь треба зо п’ять тисяч євро позичити. Ви не переживайте, ми вам віддамо.
Я закліпала очима. Одразу на гадку спав Валерій, який годинами лежить на дивані та каже мені в магазин збігати, бо я ще не встигла роззутися з роботи, забираючи в мене милостиво пакети з того ж магазину.
– Треба було подзвонити та сказати, що ти в магазині, не довелося б двічі йти, – казав на моє німе запитання в очах.
І саме з таким відкритим ротом я йшла за двері, як тепер дивлюся на сватів.
– Ви жартуєте?, – питаю я ще так з надією.
– Ні, у вас є гроші, а ми вже рахуйте родичі, то чом би вам не помогти нам.
– По-родинному?, – перепитую я.
– Так, – кивають обоє.
Я дивлюся на зятя і в того теж нічого в голові не запрацювало, сидить спокійно. Про доньку мовчу, бо там в голові тільки примірка весільної сукні. Мені не треба нікуди далеко їхати, бо я зблизька бачу, що тут у мене розмножилися аж чотири особи, відбрунькувалися, так би мовити, від Валерія і чекають від мене аби я рот закрила та гроші на стіл поставила.
Я хотіла сказати, що у мене нема такої суми на позичання, якщо я роблю весілля, але потім подумала, що люди пояснень не почують, бо якби розуміли, то би не говорили таке.
– Свати мої любі, двадцять п’ять років стояла ваша хата, то й так постоїть, ви ж родину кличете, вони її таку сто разів бачили. Я краще ті пів року, що маю заробити на п’ять тисяч, побуду вдома та відпочину.
І тепер не знаю чи й будуть добре діти жити, якщо вже між нами таке сталося в перші дні. Чи й варто те весілля робити? Як ви думаєте?
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
