В той ранок ліс зустрів мене тишею. Низькі сірі хмари зачіпалися за верхівки смерек, а волога трава одразу промочила мої легкі кросівки. Я йшла вгору вузькою стежкою, яка поволі губилася серед моху та важкого каміння. Моя мета була дуже простою – піднятися якомога вище, туди, де скінчиться стежка і де я зможу просто зупинитися і побачити просвіток в своєму житті. Що це чи хто це – я не знала, але я мала здолати цей шлях.

У мене була донечка і чоловік, а за мить уже ні.

Я не могла залишатися в нашій порожній двокімнатній квартирі, де на полицях досі лежали дитячі малюнки, а у передпокої стояли його кросівки.

Мій приїзд сюди, у ці гори, був просто спробою знайти куточок, де ніхто не дивитимиться жалісливо і нетерпляче, мовляв, припиняй, живи далі.

Накрапав дрібний дощ, який швидко переріс у справжню зливу. Стежка остаточно зникла під високою папороттю. Я зробила ще кілька кроків, заплуталася в сухостої і важко впала на вогку землю. Ноги зовсім не слухалися від втоми.

Долоні вкрилися брудом, а одяг наскрізь промок. Я просто залишилася лежати на моху, відчуваючи, як сили остаточно покидають мене.

— Ого, оце так м’яка посадка! Ви завжди так вибираєте місця для відпочинку чи це якась нова методика зближення з природою? — пролунав поруч гучний, дещо хрипкий чоловічий голос.

Я здригнулася і розплющила очі. Поруч стояв чоловік років сорока в синьому дощовику та з великим туристичним рюкзаком. У його руках була міцна дерев’яна палиця, а на обличчі грала спокійна усмішка. Він простягнув мені руку.

— Залишіть мене в спокої, — тихо мовила я. — Ідіть собі далі.

— Та я б із радістю пішов, але тут не так часто зустрінеш людей, які лежать у папороті під зливою, — він не прибирав руки. — Вставайте, бо земля холодна. Якщо заблукали, то я підкажу, куди йти. До селища звідси добрих дві години, а ви звернули не туди.

Його легкий тон чомусь викликав у мене спалах роздратування.

— Вам добре сміятися! — вигукнула я, підвівшись і витираючи брудні долоні об джинси. — Ви стоїте тут, жартуєте, розказуєте про якісь селища! Ви взагалі нічого не знаєте! Ви не уявляєте, як це — коли твій світ розпався, а ти мусиш кудись іти! Легко вам усміхатися!

Чоловік не відступив. Його усмішка згасла, а вираз обличчя став серйозним. Він повільно опустив рюкзак на землю і присів на камінь.

— Ви праві, я справді не знаю вашої історії, — спокійно мовив він. — Але я добре знаю, що таке залишитися самотнім. Кілька років тому моєї дружини не стало, хоч ми робили все можливе і мали великі надії на одужання. Ми були разом довгий час. Коли її не стало, я перші пів року взагалі не розумів, навіщо прокидаюся вранці. Мені здавалося, що все довкола втратило будь-який сенс.

Я заніміла. Лютувати більше не було сил.

— І що ви зробили? — тихо запитала я, сідаючи навпроти.

— Спочатку тікав від людей і від спогадів, — він зітхнув. — А потім зрозумів: якщо ти проходиш повз когось, кому зараз важко, і просто простягаєш руку, твоє власне життя перестає здаватися порожнім. Я почав працювати в рятувальній службі тут, у горах. Шукаю тих, хто заблукав. Це не повертає мені минулого, але дає причину жити далі. Я бачу сенс у тому, щоб допомагати іншим.

— У мене були чоловік і маленька донечка. І в один день усе просто перекреслилося. Тепер я сама.

— Нам треба вибиратися звідси, — м’яко відповів чоловік. — Мене звати Ігор. А вас?

— Інна, — назвалася я.

— Інно, ви замерзли. У мене в термосі є гарячий чай з чебрецем. Тримайте.

Він дістав термос і налив паруючу рідину в кришку. Я взяла теплий металевий стаканчик обома руками і зробила кілька ковтків. Тепло повільно розлилося по тілу.

— Дякую, — прошепотіла я.

— Ходімо до моєї хатини біля підніжжя, — запропонував Ігор, піднімаючись. — Там є піч, просушите одяг. Я не буду заважати, просто перепочинете.

Я подивилася нагору, де шуміла злива, а потім на Ігоря. Його спокійна впевненість змусила мене піднятися й піти слідом.

Спуск зайняв майже дві години. Ми йшли повільно. Ігор розповідав про гриби, що ростуть у цих лісах, як відрізнити слід лисиці від вовчого, які маршрути складні восени. Ці розповіді відволікали мене від важких думок.

Коли ми дійшли до дерев’яного будинку, вже вечоріло. Ігор одразу заходився розпалювати піч. Незабаром затріщав вогонь, і кімната наповнилася затишним теплом. Він поставив на плиту чайник і дістав хліб та сир.

— Залишайтеся тут на ніч, — мовив він. — Нагорі є чиста постіль. Завтра відвезу вас до станції, якщо захочете.

— Я не знаю, що мені робити в місті, — зізналася я. — Там усе нагадує про минуле.

— Перший час завжди так, — погодився Ігор. — Мені теж здавалося, що стіни тиснуть. Тоді я почав більше працювати. Коли руки зайняті, думки трохи вгамовуються.

Ми повечеряли в тиші. Після їжі Ігор показав мені кімнату на другому поверсі.

— Якщо щось знадобиться, я внизу, — сказав він. — На добраніч, Інно.

— На добраніч, Ігоре.

Тієї ночі я спала спокійно. Тепло від печі піднімалося нагору, а за вікном шумовіли дерева.

Вранці я прокинулася від звуку сокири. Виглянувши у вікно, побачила Ігоря, який розколював дрова. Я вмилася, заплела волосся і вийшла на ганок. Ранок був сонячним і свіжим.

— Доброго ранку, — привітався він. — Як спалося?

— Добре. Дякую.

— Я зараз закінчу і будемо снідати. Є вівсянка.

— Давайте я допоможу, — запропонувала я. — Варити кашу вмію.

Ігор усміхнувся і кивнув:

— Добре. Крупа на столі.

Я зайшла до хати. Проста хатня робота повернула відчуття реальності. Я стежила за кашею, нарізала хліб, готувала посуд. Це були прості дії, але вони повертали мені зібраність.

Минали дні. Я так і не поїхала того ранку. Ігор не наполягав. Удень він ішов на чергування, а я залишалася біля хати. Вимила підлогу, навела лад на кухні, склала за датами карти та інструкції, які лежали на великому столі.

Вечорами ми багато розмовляли.

— Ви добре пораєтеся з паперами, — зауважив він якось увечері. — Нам у рятувальному центрі якраз бракує людини на приймання викликів та облік маршрутів. Робота нескладна, але вимагає уваги. Що скажете?

— Ви пропонуєте мені залишитися? — здивувалася я.

— Чому б ні? Тут спокійно, користь від цього реальна. У селищі є вільний будиночок для працівників.

Я задумалася. Повертатися в порожнє місто не хотілося. Тут, серед гір, мій біль став тихішим.

— Я спробую, — відповіла я.

— Оце правильно, — посміхнувся Ігор.

Невдовзі я переїхала до невеликої кімнати при станції. Дні закрутилися в робочій метушні: дзвінки, журнали, координація груп. Ігор часто заходив між викликами, приносив свіжу випічку з пекарні або просто сидів поруч, поки я заповнювала відомості.

Одного вечора ми поверталися з роботи разом. Сніг рипів під ногами, у вікнах хат світилися вогні.

— Я раніше в цей час зазвичай сидів над звітами, — сказав Ігор. — А зараз просто чекаю вечора, щоб пройтися з тобою.

Я зупинилася біля хвіртки і подивилася на нього.

— Дякую тобі, Ігоре, — тихо сказала я. — За те, що підтримав тоді.

— Ми просто зустрілися вчасно, Інно, — відповів він. — Запросиш на чай?

— Заходь, — усміхнулася я, відкриваючи двері.

Ми зайшли до хати, запалили світло й сіли за стіл обговорювати справи на завтрашній день.