Бджола з’явилася нізвідки, напевно, зачепилася за вологу плівку пакування ще на складі або заснула в пелюстках імпортних троянд, поки вантажівка Богдана долала кілометри. Тепер вона мляво повзала по склу вітрини, марно намагаючись пробитися крізь прозору перепону до сірого листопадового неба. Мар’яна дивилася на неї, не піднімаючи руки, щоб прихлопнути чи вигнати. Комаха намагалася жити своє звичне життя в умовах, які для цього зовсім не підходили. Мар’яна почувалася так само. Її звичне життя звелося до квадратних метрів крамниці, запаху добрив та очікування клієнтів, яких після святкового ажіотажу не було.
Вона сиділа на високому стільці, гортаючи каталог, де моделі демонстрували одяг, який навряд чи знадобився б комусь у цьому районі.
— Кому це треба, — пробурмотіла вона, розглядаючи сукню з пір’ям.
Двері відчинилися, впускаючи потік сирого повітря. Зайшов студент, довго порпався в кишенях куртки, викладаючи на прилавок дрібні купюри та монети.
— Оці три ромашки. Тільки заверніть у щось просте, — сказав він, не дивлячись в очі.
— Будь ласка, — Мар’яна швидко обгорнула квіти папером.
Він пішов, і знову настала тиша, яку порушувало лише дзижчання бджоли біля горщика з азалією. Жінка подивилася на годинник. До обіду лишалося пів години. Можна було закритися, перейти дорогу, заварити нормальний чай і просто полежати десять хвилин у тиші власної квартири, де не пахне застояною водою з-під стебел.
Тільки вона потягнулася за ключами, як дзвіночок над дверима знову подав голос. До зали зайшли троє: високий підліток у розстебнутій куртці, хлопець років десяти та маленька дівчинка в рожевій шапці з великим помпоном.
— Добрий день, — сказав старший.
— Добрий день. Вам щось підібрати? — Мар’яна відклала ключі.
— Нам треба квіти. Для бабусі, — пояснив хлопець.
Він виглядав серйозним, наче вибір букета був частиною важливої угоди. Молодший брат тим часом підійшов до відра з хризантемами.
— Бабуся любить ці, білі. Вони довго стоять, — сказав він, обернувшись до брата.
— Може, троянди краще? — старший сумнівався. — Вони мають солідніший вигляд.
Мар’яна підійшла до них ближче. Хлопці були доглянуті, спокійні. Вона на мить подумала про те, що її власне життя нагадує цей порожній магазин — багато яскравих обгорток, але нічого справжнього всередині.
— Можна зробити мікс, — запропонувала вона. — Буде і солідно, і те, що вона любить.
— Давайте спробуємо, — погодився старший. — Тільки щоб не дуже дорого, у нас певний бюджет.
— Скільки вас? — запитала Мар’яна.
— Троє.
— Тоді я зроблю два букети від хлопців, а малій виберу окрему гілочку просто так. Квіти від онуків — це завжди приємно.
Діти почали ходити між рядами. Молодші пішли вглиб зали, де на низьких підставках стояли горщики та декоративні елементи. Дівчинка помітила ту саму бджолу. Комаха якраз перелетіла на штучну квітку, що стирчала з високої вази на вузькому декоративному столику.
— Дивись, муха! — крикнула дівчинка і потягнулася руками до золотистого тільця.
Вона підстрибнула, намагаючись схопити бджолу. Рука зачепила край столика. Конструкція на одній ніжці була нестійкою. Мар’яна не встигла крикнути, як ваза похитнулася і з гуркотом полетіла на кахель. Кераміка розлетілася на десятки гострих уламків. Бджола злякано злетіла під стелю.
Дівчинка завмерла, а потім голосно заплакала. Старший брат миттєво опинився поруч, підняв її на руки.
— Все добре, ти не поранилася? — запитав він, оглядаючи її долоні.
Мар’яна дивилася на уламки. Це була стара ваза з позолотою, її улюблена річ у крамниці. Вона купувала її на аукціоні ще в ті часи, коли сподівалася на великий успіх.
— Пробачте, — тихо сказав середній брат.
Мар’яна мовчки взяла совок і почала збирати черепки. Руки трохи тремтіли.
— Вона була дорогою? — запитав старший, опускаючи сестру на підлогу.
— Доволі. І вона була в одному екземплярі, — відповіла Мар’яна, не піднімаючи голови.
Хлопець поставив дівчинку за свою спину. Він витягнув з кишені гаманець.
— Скільки ми винні?
Мар’яна подивилася на його серйозне обличчя. Вона хотіла розсердитися, назвати суму, яка б змусила їх відчути провину, але побачила, як молодший брат вигрібає з кишень монети — ті самі, що, мабуть, відкладав на щось інше.
— Столик цілий, — сказала вона. — Тільки за вазу. І давайте я все ж зберу вам хризантеми.
— Нам вистачить грошей? — запитав середній.
— Вистачить.
Вона швидко зібрала скромний букет, загорнула його в просту плівку і перев’язала стрічкою. Хлопець відрахував гроші.
Сума була меншою за реальну вартість вази, але Мар’яна більше не хотіла рахувати.
— Вам треба краще стежити за нею, — сказала вона, кивнувши на дівчинку. — Раз батько дав гроші в магазин, то треба бути відповідальнішими.
— Ми стежимо, — відповів старший. — Це наші гроші, не батькові. Я виграв конкурс з англійської, а брат на обідах збирав. Ми самі хотіли купити подарунок.
Вони забрали букет і рушили до виходу. Коли двері зачинилися, Мар’яна відчула раптовий напад сорому. Вона бачила, як вони йдуть повз вітрину — старший міцно тримав малих за руки. Вона схопила п’ять найкращих червоних троянд, обмотала їх залишком паперу і вискочила на вулицю.
— Почекайте! — гукнула вона.
Хлопці зупинилися.
— Візьміть це. Для бабусі. Це від мене, — вона простягла квіти.
— Ми вже розрахувалися, — зауважив старший.
— Це просто так. Ви молодці. Ідіть уже.
Вона повернулася в порожній магазин. Бджола знову сиділа на склі. День пройшов без прибутку, але відчуття порожнечі стало ще гострішим.
За два дні в крамницю зайшов чоловік. Він був схожий на старшого хлопця — той самий розріз очей, та сама стримана манера триматися.
— Добрий день. Ви Мар’яна? — запитав він.
— Так.
— Мої сини розповіли про вазу. Я Володимир. Хочу компенсувати збитки.
— Не треба, вони вже заплатили все, що мали, — Мар’яна витирала пил з полиць. — У вас хороші діти.
Володимир оглянув порожнє місце на столику.
— Я знаю, що це була за річ. Діти не завжди розуміють цінність таких предметів.
— Ваза — це просто глина. Важливо те, як вони зреагували.
— Все одно, це неправильно.
Він пішов, але наступного дня повернувся з коробкою. Всередині була важка ваза з синім орнаментом.
— Це не та сама, але, сподіваюся, підійде, — сказав він.
— Навіщо ви це робите? — здивувалася Мар’яна.
— Бо це правильно.
Вони простояли кілька хвилин у мовчанні.
Володимир кивнув їй, ще раз поглянув на квіти й пішов.
Минув місяць. Надворі випав перший справжній сніг. Торгівля трохи пожвавилася — люди купували вінки з хвої та омелу. Володимир зайшов під вечір, коли Мар’яна вже збиралася додому.
— У вас є ялинові гілки? — запитав він. — Хочемо прикрасити дачу на свята.
— Зараз немає, але я можу замовити на завтра. Богдан якраз їде на склад.
— Було б добре.
— Зайдете завтра ввечері?
— Так.
Наступного дня вона відібрала для нього найкращі гілки — густі, з великими шишками. Коли він прийшов, вона вже підготувала зв’язку.
— Ось, — вона подала йому пакунок. — Найкращі.
Він розплатився, але не поспішав іти.
— Ми на Новий рік збираємося за місто.
— Гарна ідея, — відповіла Мар’яна, поправляючи шарф.
— Ви працюєте першого числа?
— Ні, хто ж купує квіти першого січня.
— Тоді, може, поїдете з нами?
Мар’яна закліпала очима.
– А ваша дружина?
– Я виховую дітей сам. Мама помагає. То що скажете? Місця вистачить, діти будуть раді. Вони про вас часто згадують.
Мар’яна завагалася. Вона уявила свою квартиру, телевізор і самотню вечерю.
— Я не хочу заважати вашій родині.
— Ви не заважатимете. Мама вже питала, чи прийде «та приємна жінка з квітами».
— Тоді я згодна.
— Добре. Заїду за вами о десятій.
Першого січня Мар’яна закрила магазин на замок. Бджола, яка якимось дивом пережила ці тижні в теплі оранжереї, нарешті зникла — можливо, заснула десь у щілині до весни.
Володимир чекав біля машини. На задньому сидінні вже сиділи хлопці, а дівчинка махала рукою через вікно.
— Готова? — запитав він.
— Так.
Вона сіла в машину. Старший син привітався першим, молодший усміхнувся, а мала одразу почала показувати свою нову іграшку.
Дорога до дачі була засніженою. Вони говорили про школу, про те, як бабуся готує качку, і про те, що наступного року треба обов’язково посадити більше квітів у саду.
У будинку було тепло. Бабуся, суха й енергійна жінка, зустріла їх на порозі.
— Проходьте, — сказала вона Мар’яні. — Добре, що приїхали. Володимир казав, ви знаєтеся на рослинах, допоможете мені навесні з клумбами.
— Із задоволенням, — відповіла Мар’яна.
Вечір минув спокійно. Вони просто вечеряли, діти грали в настільні ігри на підлозі, а Володимир підкидав дрова в камін.
Мар’яна сиділа в кріслі, спостерігаючи за вогнем. Вона раптом зрозуміла, що запах хвої та диму подобається їй набагато більше, ніж запах вологого підвалу в магазині.
— Про що думаєш? — запитав Володимир, підсівши поруч.
— Про те, що іноді треба, щоб щось розбилося, аби все почало змінюватися, — сказала вона.
— Та ваза справді була симпатична.
— Справа не в ній.
Він нічого не відповів, просто кивнув. Старший син підійшов до них.
— Тату, там Зорянка заснула на дивані. Треба перенести.
Володимир підвівся.
— Зараз.
Мар’яна дивилася, як він піднімає доньку. Її життя більше не здавалося їй таким, як у тієї бджоли на склі. Перепона зникла, хоча вона навіть не помітила, коли саме це сталося.
Наступного ранку вони пішли до лісу. Сніг рипів під ногами, діти бігали навколо, намагаючись струсити іній з гілок. Володимир йшов поруч, притримуючи Мар’яну за лікоть на слизьких ділянках.
— Тут добре, — сказала вона.
— Залишайтеся до завтра. Роботи все одно немає.
— Залишуся.
Вони повернулися до будинку, де на столі вже чекав гарячий чай.
