Я почула, як чоловік важко зітхнув. Так він зітхав, коли підвищили квартплату, гараж, про який він мріяв підскочив в ціні, прийшлося купувати новий диван. Отже, нічого доброго не слід було чекати.
Ігор сидів на кухні, допиваючи ранкову каву, і дивився на екран телефону.
– Хто, там, любий, – спитала я для годиться.
– Мама, – сказав він і ми обоє завмерли.
Так, це був дуже і дуже поганий знак, бо від цієї жінки ми не знали, що очікувати.
Вони не спілкувалися більше десяти років, і за ці роки Ігор звик жити без неї. Лариса, мати, не виховувала його, все було на плечах бабусі та дідуся, які любили і піклувались про нього, коли вона була зайнята своїми справами.
Мати Ігоря мріяла стати актрисою, вона була дуже гарна, і вважала себе талановитою. Поки ще була юна, то було простіше – вона мала де жити. Батьки забезпечували навчання і побут. Але після закінчення навчання вона залишилася в столиці, вважаючи, що там кращі перспективи, як батьки не просили її вернутися.
– І що я буду у вас робити? В клубі працювати?
– Доню, якось буде, ти ж бачиш, що не беруть тебе на головні ролі.
– Візьмуть, треба мати зв’язки, – кинула вона слухавку.
Не давалася дуже довго чути, вже їй було тридцять, а вона вітала батьків на день народження, але додому не верталася.
Мама просила її про онуків і одного дня та з’явилася на порозі з дитиною.
– Ось вам онук, – сказала і поїхала.
– Ти їдеш?
– Він мені буде лиш заважати, – сказала вона.
Ось так в Ігоря з’явилася чудова дідусь і бабуся, але ніколи не було справжньої мами.
Потім вона вийшла заміж, але не вдало, дітей більше не мала, берегла фігуру.
На весілля наше не приїхала, хоч бабуся й телефонувала їй, а Ігор ніколи. Він сприймав її як щось дуже далеке і недосяжне.
Бабусі не стало три місяці тому, ми жили з нею, дідуся не стало ще раніше. Вона тоді приїхала, побула церемонію і поїхала. Ні слів співчуття до Ігоря, ні спроби познайомитися ближче зі мною та дітьми. Звичайна ввічливість, яка дуже відштовхувала.
Хоч Ігор і був єдиним спадкоємцем, заповіт був на ньому, але я пов’язала дзвінок свекрухи саме зі спадщиною.
Ігор взяв трубку. Голос матері був такий самий, холодний, немов не було цих років:
– Привіт, Ігоре. Я буду в твоєму місті. Хочу на кілька днів приїхати. Нам потрібно поговорити.
Ігор відчув, як в грудях похолонуло. Поговорити? Знову це питання, як за всі ці роки, коли вона забувала про нього, а тепер знову поверталася.
– Звісно, – відповів він, намагаючись залишити голос рівним. – Коли?
– Завтра. Потрібно обговорити кілька важливих моментів.
Ігор клацнув вимикачем телефону, поглянув на мене.
– Це Лариса, – сказав він мені. – Вона буде завтра.
Я хотіла знати, що він про це думає.
– Вона знову хоче прийти? Що на цей раз?
– Не знаю. Питає, чи можу я прийняти її на кілька днів. Як завжди.
– Хай. Я приготую кімнату, але від мене сюсюкання хай не чекає.
Наступного дня Лариса приїхала. Її зовнішність була як завжди — бездоганно доглянута, макіяж, одяг, аксесуари — усе підходило до її образу успішної жінки, якою всі захоплюються. Вона була стильною, але одночасно здавалася чужою.
Лариса ніколи не була тією, хто робить вигляд, що турбується про інших. Вона прийшла, як завжди, з власними цілями та потребами.
– Здрастуйте, – сказала Лариса, увійшовши до дому. Її голос був таким самим холодним, як і зазвичай. Вона не обняла сина, не поцілувала його, не сказала йому нічого доброго. Лише чітко й чітко вимовила:
– Я на кілька днів. Не забувайте, що у мене є свої плани.
Ми стояли поруч, розуміючи, що це не просто так.
Перший день Лариса провела на самоті. Вона вийшла на вечерю, але не брала участі в розмовах, не взаємодіяла з онуками. Вона намагалася не помічати родину.
Ходила кудись зранку і приходила пізно ввечері всі наступні дні, вечеряла не вдома.
Ми все чекали, коли вона заведе розмову про цю квартиру.
Але її не було. Вже минуло три дні і та почала збиратися додому. І тут я не витримала, бо я не така актриса і прямо її спитала, чого ж вона приїздила.
– Вас цікавить ця квартира, так? То знайте, що у нас є заповіт і все законно, Ігор вам нічого не віддасть.
– Любонько, я живу своїм чудовим життям, у мене все є. Приїхала я, бо вирішила згадати старих друзів. Ні на що ваше я не претендую. Та й свою квартиру я заповім Ігорю. Не хвилюйтеся.
Я кліпала очима.
– Могли б і в готелі побути з таким відношенням до сім’ї, – відказала я.
– Могла б, але я справді хотіла побачити сина. Я його по-своєму люблю, але не планую вислуховувати, як у нього справи і які успіхи у його дітей.
І вона вийшла, мов королівна з квартири. Я лиш плечима стенула, бо не найгірший варіант свекрухи мені дістався, чи не так?
