fbpx
Історії з життя
Василь дістав валізу і почав кидати в неї речі свої. – Йди йди. Може і підбере хто таке “золото”. Тільки кому ти потрібен в свої сімдесят років. Хіба тільки випивосі якісь, щоб пенсію на пару прогулювати – глузувала Марія. Василь закрив валізу і поважно сказав – А от і не вгадала. Я до Ольги піду

– Все, Маріє, йду я від тебе – сказав Василь і встав з-за столу. – Куди? – підняла та голову від в’язання. – Куди завгодно, тільки б тебе не бачити і не чути – вигукнув чоловік. – І чим це я тобі так набридла? Що годувала і обпирала? Випиванки твої терпіла, причіпки нескінченні? – розлютилася Марія.

Василь на секунду замовк. А потім видав – Та ти. Ти мені невірною була. Ось, – і переможно подивився на неї. Марія сплеснула руками – Ото, язик без кісток. Коли б я встигла, пеньочку ти трухлявий? Ти ж мене в спокої не залишав. Я то з животом була, то дітей няньчила. Та й за тобою доглядала. Тебе ж і нагодувати треба було і все твоє скиглення вислухати. Придумав, невірна я йому. А про Любку Горанову забув? Хто з нею шури- мури крутив?

У Василя забігали очі. – Не вигадуй чого не було. Не було проміж нас нічого. Вона просто – він задумався – Капуста у неї хороша була квашена. Ось. На закуску саме те. Не те що у тебе, ніякого смаку – Марія зареготала – Яка капуста, прости Господи. Ти ж до неї майже щовечора бігав. Не капусту ж наминати – Василь насупився і пробурчав – З нею поговорити можна було, мабуть. Не те що ти. Галасуєш весь час. Те тобі не так, те тобі не те – Марія спалахнула – Я значить галасую? Та якби я тебе не підштовхувала, ти б все життя своє на печі пролежав. Лінивий, як дідько, поки не заставиш, будеш боки відлежувати.

Василь дістав валізу і почав кидати в неї речі свої. – Йди йди. Може і підбере хто таке “золото”. Тільки кому ти потрібен в свої сімдесят років. Хіба тільки випивосі якісь, щоб пенсію на пару прогулювати – глузувала Марія. Василь закрив валізу і поважно сказав – А от і не вгадала. Я до Ольги піду.

Марія фиркнула – потрібен ти їй. Їй сорок п’ять, тобі за сімдесят. Вона тобі в доньки годиться. Посоромився б, таке говорити – Василь одягаючи парадний піджак, недбало кинув – Нічого ви, Маріє Антонівно, в коханні не розумієте. Нам року не перешкода. У неї діти малі, їй чоловік а домі потрібен. А ти і без мене проживеш. Пенсія у тебе хороша, будинок тобі залишаю, не жену. Якщо що, діти тобі допоможуть. А Ольга баба ладна, може ще й мені дитя подарує.

Біля порога повернувся до дружини і вклонився – Дякую вам за все, Маріє Антонівно, не згадуйте лихом – і грюкнув дверима. Марія опустилася на лавку і прошепотіла – Ось же правду кажуть, розуму якщо не було, то і до старості не буде. Треба за півлітрою у півницю сходити. Прийде ж потім, заспокоюй його, нареченого – І шкутильгаючи, вийшла у двір.

А в цей час Ольга займалася пранням і прибиранням одночасно. П’ятнадцятирічний Андрій на риболовлю з друзями поїхав, а шестирічна донька Настя, допомагала мамі. Прибирала свої іграшки у велику коробку, паралельно граючись. У двері постукали. – Заходьте, відкрито-крикнула вона, викручуючи білизну.

— Вітаю, Ольго. Дивлюся пранням зайнялася. Добра справа. А я повз йшов, думаю зайду, спитаю. Може допомога потрібна? – з порога почав розмову Василь, оглядаючи фігуру жінки. – Та начебто ні. Ти ж мені напередодні ганок полагодив вже. А так все в порядку. Так чого ж ти, дядьку Василю, в дверях стоїш? Ось тобі табурет, сідай. Я зараз виполощу білизну і чаю наллю – заклопоталася Ольга.

— Та не до чаю мені, Ольго. Розмова до тебе є, серйозна. Ти б поки доньку на двір відпустила, не для її вух поки призначене – Ольга розгубилася, але Насті сказала – Іди, побігай поки, тільки за хвіртку не виходить – Донька з лялькою пройшла до дверей – Доброго дня, дідусю Василю, – ввічливо привіталася вона.

— Важко тобі напевно, Олю? Діти ще малі, грошей не вистачає — почав розмову Василь. — Ой і не кажи, стомилася я. Андрію геть чоловічої уваги не вистачає. А Насті суконьки тільки подавай, дівчинка ж. А зарплата у селі, сам знаєш яка, копійки. А ти чого питаєш про це, дядьку Василю? – спохопилася Ольга.

— Та думаю, чоловік тобі потрібен в домі – підняв палець Василь. Ольга засміялася з сумом в очах – Не завадило б. Так де ж його взяти, чоловіка? Навколо одружені, та недолугі. А мені про дітей в першу чергу думати треба – Василь кашляючи, встав – Та ось, Олю, я пропоную тобі вийти заміж. За мене. Ти не дивись, що років мені багато. Я ще в силі. Дітей твоїх підніму, тебе не ображу – урочисто притиснув руку до серця.

Ольга не знала, що їй робити. Чи засміятися, чи плакати. Але вигляд у старого був таким серйозним, що вона теж встала. – Дядьку Василю, навіщо так жартувати? Я ж з вашою Свєткою в один клас ходила. Тітка Марія для мене як мама була. А ти вигадав бозна-що. Що з тобою, дядьку Василю? Ти не занедужав часом?

Василь розгубився. Він собі все по іншому уявляв. Думав, що Ольга йому відразу згоду свою дасть. А тут така відповідь. Він заметушився, став плескати по кишенях, шукати сірники. Потім згадав, що кинув і жалібно запитав – А може спробуємо, Олю? – Але Ольга рішуче похитала головою – Ти, дядьку Василю, йди. До тітки Марії, вона у тебе хороша. І мене вибач, якщо щось не так. Мабуть я тобі, не думаючи, привід дала. Те що скаржилася, так це вічна наша жіноча звичка. Так що йди з Богом, дядьку Васю.

Ольга бачила у вікні, як Василь з валізою поплентався по вулиці. Притиснула руки до палаючих щік і розреготалася – Дожилася. І як адже сказав, я ще в силі. Ох і насмішив. Наречений – А потім засумувала – Видно доля в мене така. Самотньою до кінця життя бути. Ну і хай, головне діти у мене є. А з ними і без чоловіка не нудно – похитала вона головою і повернулася до справ.

Василь сидів на лавці біля будинку. Марія углядівши його, коли він ще по дорозі йшов, вийшла за огорожу. – Пішли в дім, Васю. Нічого народ смішити. Я там борщу наварила, наливочки дістала – ласкаво сказала вона. Він жалібно на неї подивився – Вона мені відмовила. Сказала, що не потрібен я їй. А наливочка на смородині? – Марія взяла його за руку – На смородині. Їй не потрібен, а мені якраз. Ходімо, я і вареників наліпила. Зараз повечеряєш, відпочинеш. А завтра буде день, буде і їжа. До речі завтра донька приїде з онуками. Погостюють у нас і нам не нудно буде. Ходімо, наречений ти мій, пройшов твій час. І мій теж. Як би не було, але чоловік ти мені, а я дружина тобі. Разом і доживати будемо.

Автор: Natali Masyakyna.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page