fbpx
Історії з життя
Василь Олександрович дивився на дружину з явною неприязню. Он і у його, колись тендітної дружини з’явились бочки і животик. Риси, колись прекрасного обличчя якось осунулись, чи що. Погляд, колись променистий і відкритий, став сумним з якоюсь поволокою. Поглянув в дзеркало на себе. Та він в свої 50 майже парубок. Так, трохи сивого волосся є, але ні живота, як у його однолітків, ні зморшок. Легко сплутати з молодиком, та й чого плутати – молодик він і є

Василь Олександрович дивився на дружину з явною неприязню. « Да-а-а-а! – думалось все частіше, – Не та вже Галочка, яку під вінець повів. Сорок п’ять, хай що там кажуть, для жінок практично старість».

Василь Олександрович дивився на дружину з явною неприязню.

Он і у його, колись тендітної дружини з’явились бочки і животик. Риси, колись прекрасного обличчя якось осунулись, чи що. Погляд, колись променистий і відкритий, став сумним з якоюсь поволокою.

Поглянув в дзеркало на себе. Та він в свої 50 майже парубок. Так, трохи сивого волосся є, але ні живота, як у його однолітків, ні зморшок. Легко сплутати з молодиком, та й чого плутати – молодик він і є.

Рішення прийняв одразу і без сентиментів. Розлучення і поділ майна єдиний варіант. З Галиною їх більше нічого не пов’язує. В кінці – кінців навколо повно молодих і красивих. Чому він повинен скніти біля не любої дружини.

— Галю, я ще молодий і гарячий! Ти, сама розумієш: втратила свої принади. Я не хочу більше жити з тобою в одному домі. Розлучаємось.

Галина Данилівна лиш криво усміхнулась:

— А ти не забув скільки тобі років, кавалер! Ти ринок моніторив? Там такі, як ти ще комусь потрібні?

Василь Олександрович сприйняв слова дружини, як комплімент. Розлучились. Отримали кожен по однокімнатній квартирі і машині.

— Ну нарешті, – радо відкоркував улюблений напій в компанії друзів, – нарешті я жити почну, без якоря!

Наступного ранку прокинувся значно пізніше запланованого. Шеф дзвонив не перестаючи – зривалась важлива угода. Потрібно було швидко прийти до тями. Жінка завжди робила якусь шипучку, після неї одразу відпускало. Ледь добрівши до кухні зрозумів – окрім посуду нічого не має. Робити рятівний напій ні з чого. Ледь той день пережив. Вперше отримав від шефа догану, але то нічого. Головне він вільний.

За старою звичкою приїхав додому з порожніми руками, адже його завжди чекала гаряча вечеря. Відчинив двері – пустка. Швидко замкнув їх знову, ніби мало що на нього звідти скочити, побрів до найближчого кафе.

Коли побачив рахунок за таку-сяку вечерю, ледь не зомлів. Залишився голодним і без значної суми. Доведеться готувати самому.

На роботі спробував “підкотити” до нової молодої секретарки шефа. Дівчина гонорово повела плечем і чітко дала зрозуміти – він не її поля ягода. Розведений чоловік зобов’язаний віддавати третину своєї зарплатні на аліменти, її не цікавить.

Василь Олександрович все ж знайшов собі співмешканку про яку мріяв: молода, гарна. Але майже одразу зрозумів – дівчина не його колишня. Готувати прати і прибирати вона навіть не бралась. Кафе нічні гульки, від яких у Василь Олександровича аж в голові усе обертом ішло, салони, ось вузьке коло її інтересів. Не міг забезпечити все більш зростаючі потреби нової коханої. Заліз у борги, довелось навіть квартиру в банк закласти, але дівчина все одно пішла. До того, хто як вона сказала, зможе забезпечити їй належний рівень життя.

Василь Олександрович після такого “молодого” життя надовго потрапив до стаціонару. В його віці таких перевантажень організм не прощає. Квартиру забрали за борги. З роботи звільнили. Сказали, що чекати поки він відновиться сенсу немає, адже у них професія така – потрібно постійно бути “на коні і по-переду всіх”.

Василь Олександрович був подався знову до своєї Галинки, але та навіть на поріг не впустила. Мусив повертатись на батьківщину.

Живе зараз у старій батьковій хаті, точніше у літній кухні, бо хата до життя не придатна. Подвір’я заросле бур’янами, адже доглядати за ним сил Василь Олександрович не має.

Раз на місяць приходить поштарка, приносить пенсію. Він спробував до неї позалицятись, але й тут нічого не вийшло. Лиш те, що й досі у вікні самотнього будиночка хтось вмикає світло і говорить про те, що “кавалер” ще живий.

Автор Анна К.

Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.

Головна картинка – pexels.

You cannot copy content of this page