Ліля має смак. Вона це знає і вміє. Вона вміє підібрати пояс, шалик чи прикраси, щоб сукня чи плащ з гуманітарки виглядали як з дорогого магазину. Єдина проблема з запахом, але через кілька прань, і він зникає. А можна додати парфуми і вуаля!
Ліля знає, де й коли завіз. Якої якості товар і коди будуть знижки. Вона може працювати гідом в світ «дешево і сердито». Але дуже цього стидається. Якісна річ з секонду хоч і виглядає краще за нову, але проблема в тому, що Ліля знає, де її куплено, і знає чому.
Чому – бо її чоловік працює на державній посаді, яка передбачає почуття важливості, але не підкріплює його матеріально. Тому дружина другорядного чиновничка має гарно виглядати на ті копійки, які він отримує. А ще треба дітей ростити і їсти. Не такої долі вона собі хотіла, не такої.
Вона мріяла про підкорення світу своєю красою, але закохалася в одногрупника і вийшла заміж. Поки були молодятами, то світу навколо й не існувало, були вони і мрії, розмови про майбутнє і щастя. Далі пішли діти. А у нього кар’єра. І почалися компроміси з мріями.
Ліля не особливо й постраждала, вона знала, що таке родина і які функції має виконувати. Вона – красива, а він їй цю красу забезпечує. Проте, виявилося, що він красу забезпечити не здатен, а вона його кохає, тому вимагати не буде. Поки були малі діти, то вона не дуже й переймалася, бо було чим перейматися попри те – висипи, попрілості, поганий апетит, садочок, соплі.
Поки вона ті соплі витирала, то Василь виліз на вищу щабельку, проте в фінансах це було не відчутно, але вона побачила інше – з ним шанобливо вітаються і кидають на неї жалісливий погляд. І тут вона не знала чи сміятися чи плакати. Хотілося вхопити ту людинку за руку і сказати: «Цей чоловік заробляє менше, ніж ваша шаноба, тому я й так прекрасно виглядаю. Ще раз так на мене глянеш – оплатиш мені перукаря!» Уявила як він сидить з розсунутою шухлядою, а ці люди шанобливо кидають в неї гроші, а потім вона біля нього йде з новою зачіскою.
Вдома влаштувала бучу. Але це нічого не змінило. Вирішила влаштуватися на таку ж нудну роботу. Це втомлювало її і так само не збагачувало фінансово. Уявляла, що їй платять за безглузді рухи і ні зарплата, ні споглядання результату нікому не приносить задоволення. Суцільна нудьга, претензії і незадоволення. В якийсь з нудних днів, вона зайшла на гуманітарну і загубилася, і розгубилася, і зраділа.
Там були такі речі, що й не вартували гривні, а були справді якісні і дорогі. І вона полюбила шукати ці скарби, це й заспокоювало і розраджувало. Тішило, коли колеги допитували, де вона таку річ купила і як вона їй личить. І вона б розказала, але потім ці погляди змінилися б, а їй цього зовсім не хотілося.
Автор: Ксеня Ропота.
Фото ілюстративне.
