О, і це не через страшне прокляття чи ворожбу, а все через чарку.
Колядники не мають оминати жодної оселі, навіть, якщо там ніхто не живе, бо благу вістку має почути кожен. А Ілько не оминав жодної неділі аби не піти до однодумців і вже ледве приходив додому, або й не приходив.
Сини його бачили, що діється з батьком, як чорніє матір, але ніяких висновків з того не зробили.
Коли батько в неділю брав до пирогів, то й синам наливав, мовляв:
– Дорослі ви в мене, вже виросли, вже й вам можна, – говорив на шикання жінки, а хлопці радо діставали склянки, бо ж нарешті тато бачить в них не об’єкт для щиглів, а дорослих.
Може, якби якась інша була жінка, не така тиха та милосердна, може й по-іншому склалася б їхня доля. Але Маруся була лагідна та богомільна і вважала своїм хрестом такого чоловіка і дітей. Вона тільки гіркими слізьми вмивалася, коли роззувала своїх хлопців.
Не дивно, що ніхто з села не хотів віддавати заміж дівчат за таких газдів, що давали причин хлопцям для суму і знову ж стимул до горілки.
Першою цю родину покинула Марія, серце не витримало, в що перетворюються її два легені, дві крихіточки, яких вона любила понад усе.
Старший син оженився в іншому селі, але й його вік був не довгий, а молодший, Микола був при Ількові, доглядав його до глибокої старості.
Дуже був гарним хлопцем, але що з тої краси, коли душа його понад усе любила облуду. Отак з батьком тягалися по селу та робили найчорнішу роботу, за яку ніхто не хотів братися – чи череду пасти, чи могили копати, чи сміття збирати.
Всі його однолітки вже поодружувалися, а Микола сам. Батька не стало, а він все сам. А якось поїхав на схід та й слід за нього простив.
Залишилася лише хата, видно в розбите вікно і їхні портрети на стіні і прогнилу підлогу. Може, була б наукою ця історія, проте ніхто й не згадає, що то за люди тут жили, про що мріяли та чого найбільше в житті хотіли.
Фото Ярослава Романюка.
