Вчора мій чоловік зібрав речі, грюкнув дверима і пішов жити до моєї мами рідної. Не подумайте нічого такого, мамі уже під дев’яносто. Петру моєму дуже не сподобалось те, що я відмовилась маму глядіти, от і пішов на принцип. А я сказала, що не робитиму цього хай там що і вислухавши мене, ви зрозумієте, що зробили б так само.

Нас у мами двоє дітей було я і сестричка моя менша. Діти ми в неї пізні і підіймала вона нас сама, адже тата рано не стало.

Оскільки мама соя практично увесь час на роботі у колгоспі була, то я вдома мусила за старшу лишатись. На мені була корова з телям, кури, приготування їжі і догляд за сестричкою меншою.

Звісно, що дитині одній усе те не під силу до толку обійти, тому я була на всій вині. Корові зле –  я не догледіла. Курчата з квочкою у сусідки на грядках похазяйнували – Зінка винна. Сестриця моя шкоду зробила – ти старша повинна була дивитись. Прийде мама з роботи і одразу мене в кут ставила, бо ж завжди щось не так було. А от сестричка моя менша була “сонечком”, “зірочкою”.

Вчитись після школи я теж не пішла, бо мама вирішила, що Ніна, сестра моя менша, занадто мала аби сама могла лишитись. Тож поки мої однокласниці освіту отримували – я сапала городи, корову доїла і сестрі обіди варила. Мама ,як і раніше, пропадала на роботі.

Два роки я посиділа, а потім до мами на гостину брат її приїхав. Погостював він два тижні, поглянув на наше життя і забрав мене із собою в місто. Дуже в них із мамою розмова тоді була неприємна, пам’ятаю я її: мама не хотіла мене відпускати, а він казав, що мама мені життя під укіс пустить і я повинна мати освіту. Коли ми їхали мама вийшла до порогу і поглянувши мені в очі сказала:

— Поїдеш, вважай нема у тебе матері і родини.

Я поїхала.

Дядько мене влаштував спочатку в технікум, а потім уже я сама в інститут учитись пішла. Звісток від матері не отримувала, хоч часто їй писала. Одного разу таки поїхала, бож скучила, хай би як мама до мене не ставилась, але вона мене й на поріг не пустила. Сказала, що я їй чужа і можу забиратись звідки приїхала.

Минуло тридцять років. Просила я маму колись на весілля до себе, та вона й не відписала. Аби дізнатись про долю її, я переписувалась із сусідкою. Завдяки їй я знала що стала тіткою і що не склалось сімейне життя у сестри. Мамі я писала, але відповіді ніколи не було.

І ось зараз мені п’ятдесят. Життя прожито і воно в мене дуже щасливе. Маю я двох доньок уже й бабуся тричі. Хоч і за кордоном нині мої донечки, та все одно душу гріє думка про те, що вони в безпеці. Шлють відео, онуки вже й балакати по не нашому навчились. Щебечуть, життю радіють діти, а що ще треба для щастя?

Думала, що так ми собі з чоловіком і постаріємо в купці, а життя інакше повернуло. Нещодавно сусідка зателефонувала і сказала, що мама моя старенька сама в хаті лишилась. Злягла вона ще кілька років тому. Сестра її гляділа спочатку, а потім чи то заміж вийшла, чи за кордон подалась. Факт у тому, що зв’язку із нею не має, а маму мою сусідки по черзі глядять. Та й доглядом те не назвеш, бо вони й самі в роках, так, супчиком нагодують у хаті підметуть.

От тепер, просить сусідка, аби я вирішила щось, адже я її донька.

— Чи до себе забери, чи найми кого. Ми до голови села дзвонили, а він каже, що у мами твоєї діти є, то він безсилий чим зарадити.

Я одразу сказала, що нічим не допоможу, адже ні здоров’я і якщо вже геть чесно, то й охоти не маю до мами їхати. Може ще коли молода була, то вірила, що мама мене любить, мріялось, що простить. А як у самої вже й діти і онуки є, то зрозуміла, що ніколи вона мене за дитину рідну не мала. Так усе й перетліло в душі, навіть згарища не лишилось. Оце пишу, а ні жалю до тієї жінки, ні любові. Кота шкода, а тут узагалі ніяких почуттів не маю.

Та несподівано мій чоловік заявив, що так не робиться. Бачте, він батьків втратив і хоч тещі ніколи в очі не бачив, а вважає, що я повинна маму догледіти, бо вона мама моя рідна. Тиждень ми з ним не могли мови спільної знайти. Це у нас вперше за все життя таке непорозуміння вийшло.

А вчора він зібрав речі і поїхав маму мою глядіти. Каже, що глибоко в мені розчарувався і не думав ніколи, що я на таке здатна. Каже, що я не права у цій ситуації і потім пошкодую.

А я не розумію, чим же я не права?

От ви б поїхали, якби були на моєму місці?

20,03,2023

Головна картинка ілюстративна.